— Вони поїхали двадцять хвилин тому. Біля входу двоє. Курять і грають у карти, але чують добре. Руслан зранку поїхав в інше місто, як наказав Семен.
— Іди до себе, — прошепотіла я. — Якщо спитають, ти нічого не знаєш.
Вона кивнула й зникла в службовій частині. Я роззулася, взяла черевики в руку й пішла босоніж холодною підлогою. Кожен крок відгукувався в усьому тілі. Моя вітальня пахла чужими сигарами й нудотно-солодким освіжувачем. На столі стояли брудні склянки, на спинці дивана валявся піджак Семена. Дім, де ми з Русланом колись сперечалися про штори й обирали колір килима, був осквернений чужим самовдоволенням.
Усередині дому мене вдарили не лише запахи, а й дрібні сліди вторгнення. Мамини чашки були пересунуті на верхню полицю, замість них на столі стояли важкі келихи Семена. На підвіконні, де раніше лежала книжка Руслана, валялася попільничка. У вітальні зникла рамка з нашою весільною фотографією; я потім знайшла її обличчям донизу на нижній полиці. Усе це не було окремими подіями, але говорило про головне: чужі люди вже почувалися господарями і методично стирали нас із простору.
Коли я босоніж ішла коридором, холод плитки під ступнями допомагав не панікувати. Я рахувала кроки: п’ять до кута, три повз вікно, два до діжки. У пам’яті спливали звичайні ранки, коли я проходила цим самим коридором із чашкою кави, а Руслан із кабінету просив принести йому зарядку. Чим спокійнішими були спогади, тим сильнішим ставав жах сьогоднішнього проникнення.
Кабінет був замкнений. Я присіла біля великої керамічної діжки зі штучною рослиною. Руслан був неуважною людиною і тримав запасний ключ там, де, як він казав, «нікому й на думку не спаде шукати». Пальці нарешті намацали під дном маленький предмет, примотаний чорною стрічкою. Ключ.
Ключ під діжкою видався мені маленьким дивом. Якби Семен знайшов його раніше, схованку кабінету вже було б зламано. Я відліплювала ізоляційну стрічку повільно, відчуваючи, як клей тягнеться за пальцями, і думала про те, що Руслан залишав запасні шляхи навіть у дрібницях. Можливо, вся його гра теж була таким запасним шляхом — слабким, ризикованим, але єдиним.
Я повернула його в замку повільно, затамувавши подих. Двері піддалися, і я ввійшла всередину, одразу замкнувшись ізсередини. Кабінет зустрів мене розгромом: перевернуте крісло, папери на килимі, книжки, що повипадали з полиць. А на білій стіні — бурі сліди засохлої крові й збита штукатурка там, куди Руслан бив кулаками…
До стіни я підійшла обережно, ніби переді мною була жива поранена людина. Провела пальцями поруч із темними плямами, не торкаючись їх, і сльози знову підступили до горла. Тепер я бачила кабінет очима Дарини: Руслан на підлозі, з розбитими руками, глухо кличе мене, поки у вітальні сміються люди, заради обману яких він мусив витримати мою ненависть.
— Пробач мені, — прошепотіла я. — Руслане, пробач.
Але жалість зараз могла погубити нас усіх, якби я дозволила їй затримати мене. Я витерла очі й почала шукати. Шухляди столу були висунуті, у них лежали старі квитанції, ручки, зарядні дроти, нічого важливого. За картиною сейфа не виявилося. У книжках — лише закладки й пил. Семен уже нишпорив тут, але не знайшов головного. Отже, Руслан сховав це не там, де чужий шукатиме насамперед.
У кабінеті я намагалася не дивитися на кров надто довго. Вона притягувала погляд і забирала час. Натомість я перевіряла все, чому Руслан колись надавав значення. Його настільну лампу, підставку для ручок, стару шахову дошку, шухляду з кабелями. Кожна річ відгукувалася спогадом, і кожен спогад заважав шукати. Я вперше зрозуміла, наскільки небезпечною може бути любов, коли треба діяти швидко: вона чіпляється за деталі, вимагає зупинитися, оплакати, пробачити.
Я змусила себе зупинитися й згадати. Руслан любив речі з секретами. Три роки тому він приніс додому старовинний письмовий стіл, куплений на ярмарку, і показував мені приховану нішу з хлоп’ячою гордістю.
Старовинний стіл завжди був слабкістю Руслана. Він казав, що добра річ має мати історію, навіть якщо ніхто не знає, правда ця історія чи вигадка продавця. Таємне відділення ми тоді знайшли разом, сміючись. Я пам’ятаю його пальці, що показують мені потрібне натискання, і його обличчя, задоволене, як у хлопчиська. Тепер ті самі знання стали зброєю проти людей, які вважали нас безпорадними.
— Схованка для сімейного агента, — сміявся він тоді. — Зберігатимемо там карти скарбів.
Я опустилася навколішки біля того самого столу. Нижня шухляда вийшла насилу. Я поклала її на килим, засунула руку в порожній простір і натиснула на дерев’яну панель у дальньому кутку. Пролунав тихий клац. Панель опустилася.
У схованці лежали флешка і банківська книжка на ім’я мого батька. Я розгорнула її і кілька секунд не могла усвідомити цифру. На рахунку була величезна сума — дванадцять мільйонів. Не зарплатний залишок, не випадкова виплата, а гроші, зібрані цілим життям.
Банківська книжка на ім’я батька вразила мене майже так само, як флешка. Величезна сума була не просто фінансовою деталлю. Це була матеріалізована турбота Руслана, його план на випадок власної загибелі. Він думав не про те, як зберегти репутацію, не про те, як довести мені любов, а про те, щоб у нас був шлях до порятунку, якщо він зникне. Від цієї думки хотілося знову опуститися на підлогу, але за дверима вже міг іти Семен, і я змусила себе рухатися.
Я сховала книжку й флешку в сумку, повернула панель на місце, вставила шухляду. Час було йти. Але в цей момент за вікнами пролунав рев двигуна. Машина різко загальмувала у дворі. Грюкнули дверцята…
