— Зараз він у небезпеці, — Дарина стиснула мої руки сильніше. — Сьогодні вранці Семен говорив телефоном, що Руслан щось ховає в кабінеті. Завтра опівдні вони хочуть зламати двері. Руслан має бути в іншому місті за дорученням Семена. Кабінет залишиться порожнім.
Я витерла обличчя серветкою. На сльози більше не залишалося часу.
— Ти знаєш, коли дім буде вільний?
— Софія завтра о десятій зустрічається з подругами. Семен повезе її сам, бо боїться відпускати одну з коштовностями. Вони зазвичай повертаються ближче до першої. Біля головного входу будуть двоє людей Ворона.
— А задні двері?
Дарина зблідла.
— Я можу залишити їх незамкненими. Але якщо мене спіймають…
— Я не дозволю їм дістатися до тебе, — сказала я, хоча розуміла, наскільки мало можу обіцяти. — Мені треба потрапити до кабінету раніше за Семена. Якщо Руслан залишив докази, я заберу їх.
Вона дивилася на мене довго, майже не кліпаючи. У її очах був жах, але й рішучість людини, яка надто довго мовчала.
— Я відчиню, — сказала вона. — Тільки йдіть через службову хвіртку за селищем. Спереду вас помітять одразу.
Найстрашніше було слухати про ту ніч після мого відходу. Дарина не прикрашала розповідь. Вона просто казала: «Він не плакав тихо, Юліє Степанівно. Він ніби задихався». Я уявляла Руслана за замкненими дверима і згадувала, як сама, сидячи в машині, називала його подумки мерзотником. Провина не скасовувала того, що я не знала правди. Але від цього не ставало легше.
Після зустрічі з Дариною я довго не могла змусити себе їхати назад. Сиділа в машині біля ринку, поки по склу повзли тонкі доріжки дощу, і намагалася зібрати себе заново. Ненавидіти Руслана було боляче, але просто. Повірити, що він свідомо прийняв на себе мою ненависть, було куди важче. Це означало, що всі мої вчорашні слова, мій погляд, мій відхід із валізою стали частиною його тортур. Він не захищався не тому, що йому було байдуже, а тому що будь-який захист міг видати правду.
Я згадувала дрібні деталі тієї ночі вже інакше. Його стиснута щелепа. Нерухомі руки. Те, як він відвів погляд, коли я сказала, що він більше не мій чоловік. Тоді мені здалося, що він не хоче дивитися на мене з презирства. Тепер я розуміла: можливо, він боявся, що в очах зірветься маска. І чим яснішою ставала ця думка, тим сильніше хотілося негайно повернутися, увірватися в дім і витягти його звідти. Але поспіх міг погубити все, що він намагався збудувати.
Я заплющила очі. У грудях із болем руйнувалася стіна ненависті, яку я встигла звести, і під уламками відкривалося щось куди страшніше — провина. Я залишила Руслана самого серед вовків…
Цієї ночі сон так і не прийшов. Вранці одяглася в усе темне: щільна кофта, джинси, кросівки. У дзеркалі на мене дивилася майже чужа жінка — бліда, із загостреними вилицями, але з ясними, нерухомими очима. Це вже була не дружина, розчавлена зрадою. Це була дружина, яка зрозуміла, що її чоловік помирає від самотності в самому центрі пастки.
Дорогою я подзвонила Аллі.
— Я сьогодні заходжу в дім, — сказала без передмов.
— Юліє, ви при своєму розумі? — у слухавці різко відсунувся стілець. — Там охорона кримінального боржника.
— Я знаю. Але в нас немає часу. Семен завтра зламає кабінет, а можливо, вже сьогодні. Дарина залишить задні двері відчиненими.
— Зачекайте моїх людей.
— Незнайомців помітять. Мене — ні, якщо пощастить. Я знаю дім. Знаю, де не скрипить підлога, де можна пройти, не потрапивши в огляд із ґанку. Якщо за дві години я не подзвоню, дійте через свої контакти. Але зараз не зупиняйте мене.
Алла вилаялася пошепки, потім змусила себе говорити рівно.
— Дві години. Рівно. Не геройствуйте. Візьмете, що знайдете — і одразу йдіть.
Я залишила машину біля невеликої поліклініки в сусідньому кварталі й пішла пішки через брудні провулки. Після нічного дощу земля розмокла, калюжі відбивали сіре небо. Службова хвіртка в стіні селища була прочинена. Я прослизнула всередину, пригнувшись, і опинилася на задній алеї.
Ранковий шлях до дому здавався злочином, хоча я йшла до власних стін. Кожен перехожий у провулку вбачався спостерігачем, кожна припаркована машина — засідкою. Я весь час перевіряла відображення у вітринах, прислухалася до кроків позаду, ховала обличчя в комір. Світ звузився до маршруту: поліклініка, вузький двір, сміттєві баки, службова хвіртка, задня алея. Я повторювала його в голові так, ніби від правильного порядку слів залежало життя.
Дім зустрів мене тишею і чимось майже чужим. Через вікна кухні не було видно руху. Я дісталася до дерев’яних задніх дверей, узялася за ручку. Замок піддався з тихим клацанням.
— Юліє Степанівно!
Дарина виринула з-за холодильника й тут же потягла мене за перегородку…
