Дарина працювала в Софії помічницею по дому майже три роки. Після того як Софія із Семеном перебралися до нашого дому, її теж забрали туди — готувати, прибирати, прати. Я завжди ставилася до неї тепло: скромна, мовчазна, зі втомленим обличчям жінки, звиклої не ставити зайвих запитань.
— Дарина? З якого ти номера?
— Купила тимчасову картку в кіоску. Мене відправили по продукти, я вибігла на десять хвилин. Нам треба зустрітися. Зараз. Це дуже важливо. Це… це питання життя і смерті.
По спині пройшов холод.
— Де?
Вона назвала маленьке кафе в старому районі, недалеко від ринку. Я залишила батькам записку, попросила адміністратора нікого до них не пускати й поїхала.
У кафе було майже порожньо, з тьмяною лампою над барною стійкою і запахом пересмаженої олії. Дарина сиділа в найдальшому кутку, у старому пальті й шарфі, натягнутому майже до очей. Вона озиралася на двері щоразу, коли хтось проходив повз.
— Дарина.
Вона здригнулася, а потім схопила мої руки через стіл. Пальці в неї були крижані.
— Слава Богу, ви живі. Я боялася, що вас уже знайшли.
— Хто? Дарина, говори ясно.
Вона нахилилася до мене так близько, що я почула її збите дихання.
— Ваш дім тепер як лігво звірів. Семен не багата людина. Софію він обдурив. У нього немає компаній, немає грошей, нічого. Зате є картярські борги. Величезні. Він винен Кирилу Горленку — тому самому Ворону. Люди, які стояли біля дому, були його людьми.
Я не перебивала, боячись сполохати цей потік зізнань.
— Семен пообіцяв віддати будинок ваших батьків як покриття боргу. Але будинок оформлений на вашого батька. Тому їм потрібен підпис. Вони хотіли змусити Степана Мироновича підписати довіреність і відмову. Я чула їхні розмови. Горленко дав строк. Семен був у паніці.
— Тоді чому Руслан вигнав батьків? — спитала я різко. — Чому не дав їм схопити тата в будинку?
Дарина закрила обличчя руками. Її плечі затрусилися.
— Бо Руслан Ярославович не з ними. Він від самого початку намагався їх зупинити.
Я заціпеніла. Шум кафе ніби зник одразу.
— Що ти сказала?
— Він удає, що на боці Семена. Інакше його вбили б. Там усюди очі Ворона. Двоє людей постійно біля дому, ще хтось дзвонить Семену, перевіряє. Якщо Руслан покаже, що захищає вас, Горленко зрозуміє, що план розкрито.
Я згадала порожнє обличчя чоловіка. Холодний голос. «Рішення прийнято». Тоді це було ножем. Тепер той самий епізод почав розгортатися іншим боком, ще страшнішим.
— Після того як ви пішли з валізою, — прошепотіла Дарина, — Софія й Семен сміялися. Семен казав, що ви зламалися. А Руслан мовчки пішов до кабінету й замкнувся. Я принесла йому воду. Із-за дверей чула… він плакав, Юліє Степанівно. Так, що в мене серце обірвалося. Бив кулаками в стіну, кликав вас, кликав ваших батьків. Я подивилася у щілину — руки в крові, сам на підлозі, ніби його розчавили.
Сльози підступили одразу. Я не хотіла вірити — ні в його зраду, ні в його жертву. І те й інше було нестерпним.
— Він вигнав їх навмисно, — Дарина говорила дедалі швидше. — Щоб здійнявся шум, щоб сусіди вийшли, щоб людей Ворона стало надто багато свідків. Вони не наважилися викрасти вашого батька при всіх. Руслан урятував їх, але мусив зробити вигляд, що знищує.
Дарина говорила збивчиво, часто перериваючись, коли в кафе відчинялися двері. Вона боялася не просто звільнення. Боялася, що її зникнення помітять, що тимчасовий номер відстежать, що хтось із людей Горленка сидить за сусіднім столом із газетою. Я бачила, як страх в’ївся в її рухи: вона не знімала шарфа, не торкалася чашки, весь час тримала сумку на колінах, готова зірватися з місця.
Вона розповіла, що після переїзду Софії й Семена до нашого дому атмосфера змінилася миттєво. Семен розпоряджався кімнатами, дзвонив комусь ночами, вимагав зачиняти штори, перевіряв, хто підходить до воріт. Софія спочатку пишалася ним, казала Дарині, що «тепер почнеться справжнє життя», але чим ближче підходив строк боргу, тим частіше в домі лунали сварки. Семен кричав на неї, потім вибачався, потім знову вимагав дізнатися в Руслана, де документи, де запасні ключі, які рахунки є в сім’ї.
Руслан, за словами Дарини, тримався дивно: при Семені був холодний, різкий, ніби погоджувався з ним, а коли залишався сам, годинами сидів у кабінеті. Іноді виходив звідти з сірим обличчям, як після хвороби. Одного разу Дарина помітила в нього на столі роздруківки телефонних номерів, але він так різко закрив папку, що вона більше не наважилася дивитися. Тепер усе це набувало сенсу: він збирав докази, граючи роль союзника ворога…
