Вхідні двері чомусь не були замкнені. Це було дивно: Руслан завжди перевіряв замок двічі, навіть якщо виходив на п’ять хвилин. Я штовхнула двері плечем і ввійшла, залишаючи на темній плитці мокрі сліди.
Те, що відкрилося у вітальні, вдарило сильніше за будь-який крик. На дивані, під теплим світлом торшера, сиділа Софія. У гарному домашньому костюмі, з чашкою чаю, спокійна, як господиня свята. Поруч розвалився Семен Руденко — огрядний, червонолиций, із задоволеною усмішкою людини, яка вже все поділила. У кріслі біля стіни сидів Руслан. Він не пив чай, не розмовляв, просто дивився в підлогу.
На одну мить я ніби подивилася на все збоку: мої батьки годину тому тремтіли під козирком порожнього павільйону, а ці троє грілися в моїй вітальні, серед моїх книжок, моїх штор, наших сімейних фотографій.
Софія першою підвела голову.
— Ось і вона, — протягнула свекруха, поставивши чашку на скляний столик так різко, що блюдце дзенькнуло. — Нагулялася ночами?
Я навіть не подивилася на неї. Увесь світ стягнувся в одну точку — до Руслана.
— Поясни, — сказала я. Голос тремтів, але не від слабкості. — Поясни мені зараз же, що ти зробив із моїми батьками.
Руслан підвів очі. Я чекала в них хоча б спалаху: провини, страху, болю, розгубленості. Але побачила порожнечу. Не байдужість навіть — якусь мертву маску, за якою нічого не можна було прочитати.
— Руслане, — я ступила ближче. — Мама й тато сиділи на вулиці. На картоні. Під дощем. Ти розумієш, про що я говорю?
Він мовчав.
— Відповідай!
Мій крик відскочив від стін. Софія скривилася, ніби я порушила її затишний вечір. Семен же тихо розсміявся.
— Освічена жінка, а поводишся як скандалістка біля під’їзду, — сказав він, ліниво потираючи підборіддя. — Не кричи. Твій чоловік просто зробив те, що давно мав зробити. У цьому домі надто довго сиділи чужі старі.
— Чужі? — я повернулася до нього. — Це мої батьки. Будинок куплений для них. Я платила за нього сама.
Софія різко підвелася.
— Ти дружина мого сина. Усе, що ти заробляєш у шлюбі, стосується і його теж. Годі будувати з себе благодійницю. Семену потрібні гроші, мені потрібне лікування, сім’ї потрібна підтримка. А твої батьки займають хороший будинок, ніби їм хтось зобов’язаний.
Я дивилася на неї й не впізнавала жінку, якій колись купувала ліки, до якої їздила з пирогами, яку називала «мамою» з поваги до Руслана.
— Ви збожеволіли, — тихо сказала я. — Ви вигнали літніх людей уночі під дощ, щоб продати їхній будинок?
— Не драматизуй, — кинув Семен. — Ніхто не помер. Посиділи б до ранку, схаменулися б.
Я знову повернулася до чоловіка.
— Руслане, скажи мені, що тебе змусили. Скажи, що це не ти вигадав. Скажи хоч щось.
Він підвівся. Повільно, важко, ніби кожен рух давався йому через силу. У тьмяному світлі його обличчя було блідим. Щелепа напружена. Руки стиснуті так, що побіліли кісточки.
— Повертайся до готелю, Юліє, — вимовив він рівно. — Не влаштовуй сцен. Рішення прийнято. Твої батьки в той будинок більше не повернуться.
Ці слова не просто вдарили — вони перерізали останню тонку нитку надії. Усередині щось зірвалося й довго, беззвучно летіло вниз.
— Добре, — сказала я після паузи. — Раз ти обрав цей бік, я теж зроблю вибір.
Я пройшла до спальні. Дістала валізу, кинула в неї документи, робочий одяг, кілька речей. Пальці тремтіли, але сліз уже не було. Руслан стояв у дверях і дивився, не намагаючись зупинити. Мовчання Руслана було страшнішим за всі колючі слова Софії та Семена.
У вітальні я зупинилася біля дверей і озирнулася. Усі троє дивилися на мене по-різному: Софія — з роздратованим торжеством, Семен — з усмішкою, Руслан — усе з тією ж непроникною маскою.
— Від цієї ночі вважай, що в тебе немає дружини, — сказала я чоловікові. — А ви двоє слухайте уважно: я знайду адвоката, подам заяви, заблокую будь-які угоди з будинком і доб’юся, щоб кожен відповів за те, що зробив. Будинок моїх батьків ви не отримаєте.
У передпокої нашого дому все виглядало буденно до знущання. На гачку висів мій шарф, на полиці стояли Русланові рукавички, біля стіни — парасоля, яку він купив мені після минулої застуди. Ці речі пам’ятали нормальне життя й тому здавалися зрадниками. Я пройшла повз сімейну фотографію на комоді: ми з Русланом, мої батьки, Софія — усі усміхаємося на літньому святі. Семена тоді ще не було, і від цієї деталі серце стиснулося особливо боляче…
