Я сіла між ними на край ліжка.
— Сьогодні я почну все виправляти, — сказала я якомога спокійніше. — Ви залишаєтеся тут. Нікому не відчиняєте. Їжу замовляєте в номер. Зрозуміли?
Батько підвів на мене втомлені очі.
— Юліє, може, залишимо? Будинок будинком, але я бачив тих людей. Вони не схожі на тих, із ким можна сперечатися. Мені страшно за тебе.
— Тату, цей будинок твій за документами. Я купувала його для вас. Ніхто не має права викидати вас звідти й розпоряджатися ним.
— Життя дорожче за стіни, — тихо сказала мама.
— Тому я й піду законним шляхом, — відповіла я. — Через адвоката.
За годину я вже входила до скляної будівлі ділового центру. Юридична контора «Мельниченко і партнери» розташовувалася на верхньому поверсі. Алла Мельниченко зустріла мене міцним рукостисканням. Їй було трохи за сорок, коротке темне волосся лежало бездоганно, строгий костюм лише посилював відчуття зібраності, а погляд з-під тонкої оправи був таким прямим, що поруч із ним неможливо було викручуватися.
— Сідайте, Юліє, — сказала вона. — Я прочитала ваш лист. Ситуація виглядає обурливо, але нам потрібно відокремити емоції від юридичних важелів.
Я розповіла все: як купувала будинок, як оформлювала право власності на батька, як платила внески, як батьки жили там, що сталося вночі, хто приїхав, які машини бачили на вулиці. Алла не перебивала, лише робила нотатки. Коли я закінчила, вона помовчала кілька довгих секунд, постукуючи ручкою по блокноту.
— Тут є дивина, — нарешті сказала вона. — Якщо власник за документами ваш батько, то ні ваш чоловік, ні його мати, ні її новий чоловік не можуть законно продати будинок або передати його комусь. Виселити фізично — незаконно, так. Але для угоди їм усе одно потрібен підпис власника.
— Отже, вони просто хотіли налякати?
— Можливо. Але якщо кінцева мета — отримати будинок, одного замка на хвіртці замало. Їм знадобилася б довіреність, договір дарування, відмова від прав, будь-що з підписом вашого батька. Без нього реєстраційна служба угоду не пропустить.
Пальці в мене відразу похололи.
— Батько казав, що за ними стежили люди з чорних машин.
— Ось це вже ближче до логіки, — Алла відклала ручку. — Вони могли планувати примус. Змусити вашого батька підписати папери погрозами. Тоді машини біля будинку — не випадковість.
Алла ставила запитання не для формальності. Вона просила згадати дати платежів, імена свідків, хто мав ключі, як часто Софія бувала в батьків, чи говорив Семен коли-небудь про продаж. Я відповідала, іноді плутаючись, поверталася назад, уточнювала. Чим точнішою ставала картина, тим ясніше я бачила: моя доброта до родичів чоловіка роками створювала для них зручний доступ до нашого життя. Вони знали, де лежать запасні ключі, які документи є в батька, як мама довіряє Руслану, як я рідко перевіряю дрібниці, якщо справа стосується сім’ї.
Адвокат пояснювала спокійно, без зайвого втішання. Її тверезість спочатку здавалася жорстокою, але потім я зрозуміла: саме вона втримує мене від хаосу. Алла не обіцяла чудес, не казала «ми їх знищимо» заради красивої фрази. Вона розкладала проблему на дії: заява, заборона реєстраційних дій, медична фіксація стану батьків, фотографії пошкоджених речей, свідчення Валентини, запити щодо камер біля будинків і торгових павільйонів…
