Вона знову самовпевнено вирішила, що після народження дитини впорається в тому ж шаленому режимі, що й раніше. Малюк народився здоровеньким і міцним, та ще й дуже горластим. Усі його одразу впізнавали за гучним голосом — і персонал, і сусідки по палаті в пологовому будинку.
— Бач, Варварин-то як репетує! Командує парадом! Начальником буде, коли виросте! Не інакше! — добродушно посміювалися над ним медсестри і нянечки.
Добре, що син кричав басовито тільки доти, доки не отримає бажане — їжу або сухі пелюшки. Після годування він лежав мирно, не турбуючи криками ні свою втомлену матусю, ні медсестер, тільки задоволено покректував.
Після виписки він добре спав ночами і давав Варі виконувати її роботу за комп’ютером. Варя вирішила назвати сина Васильком, як звали її улюбленого дідуся. Варя продовжувала працювати на фабриці неповний день, а з другої половини дня, вечорами й іноді до півночі моделювала.
Звісно, робота в неї була пекельно нелегка. З раннього ранку півдня вона строчила як заведена в шумі й гуркоті швейних машин, а решту часу до ночі сиділа біля монітора, відлучаючись лише погодувати й переповити малюка. Сама вона їла просто біля монітора, однією рукою тримаючи мишку, навіть не помічаючи смаку їжі.
Але вона ніколи не скаржилася, просто працювала чітко, як налагоджений механізм, зціпивши зуби. Ніна здорово допомагала Варі з синочком, тож навіть няню шукати й наймати не довелося. Ніна няньчила своїх щокастих карапузів-погодків, а до них третім у компанію приєднався Варин Васенька — де двоє, там і троє, веселіше буде.
Якось уранці, збираючись на фабрику, Варя поцілувала синочка, вклала його в ліжечко до Ніниних діток, цмокнула подругу в щоку і на хвилинку затрималася біля порога, важко зітхнувши.
— Ой, боюся я щось, Нін, боюся сильно. Викликають до самого керівництва, сказали, хочуть поспілкуватися особисто. Раптом звільнять?
— Ну і їдь собі спокійно, не накручуй, ми тут впораємося. Скільки треба, стільки й займайся там своїми справами.
— Що б я без тебе робила, Нінулю, навіть не знаю, як тобі віддячити за допомогу.
Подруга тільки відмахнулася з посмішкою:
— Долю свою влаштуй, це і буде мені найкраща подяка. Свої люди, які між нами можуть бути рахунки? Біжи, а то ще запізнишся…
