Коли по телевізору зазвучали куранти, усі за столом схопилися з келихами в руках, із заготовленими посмішками. Перший удар. Я залишилася сидіти. Другий удар. Я повільно, не відриваючи погляду від ялинки, взяла свій келих із шампанським, до якого так і не доторкнулася за весь вечір. Третій удар. Холодне скло обпекло пальці. Четвертий. П’ятий. Шостий. Я відчувала, як із кожним ударом мій хребет випрямляється, розправляються плечі. Десятий. Одинадцятий. Дванадцятий…
Кімната вибухнула криками: «З Новим роком! Ура!» А я в цій какофонії повільно й плавно встала. Моя спина була ідеально прямою. Підборіддя ледь підняте. У руці — недоторканий келих з ігристим вином. Свято скінчилося. Починався мій Новий рік. Коли галас і привітання стихли, Роман, усе ще сяючи від випитого й самовдоволення, повернувся до мене. Він обвів рукою стіл, як полководець своє військо: — А тепер, друзі! Слово нашій главі, нашому матріарху. Мамо, твій тост.
Він підморгнув мені, все ще не помічаючи нічого. Для нього я була частиною інтер’єру, частиною ритуалу. Стара мати, яка зараз скаже щось добре, сентиментальне, і можна буде продовжувати веселитися. Я підняла свій келих трохи вище. У кімнаті запала тиша. Усі шістнадцять осіб, навіть найзахмеліліші, повернулися до мене. Чекали. — З Новим роком вас усіх, — промовила я.
Мій голос не здригнувся. Він прозвучав рівно, чітко і, на мій власний подив, дуже твердо. Він легко заповнив усю кімнату, і кожен почув кожне слово. — Я вирішила почати цей рік із деяких змін у своєму житті. Я зробила коротку паузу, даючи словам осісти. На обличчях з’явилася ввічлива цікавість. — Моє перше новорічне рішення, — я подивилася прямо на Романа, — стосується мого фінансового здоров’я.
Ромо, ті щомісячні перекази, які я тобі надсилала, відсьогодні припиняються. Я впевнена, ви з Мариною впораєтеся. Посмішка на обличчі сина не просто зникла. Вона зламалася. Застигла якоюсь потворною, здивованою гримасою. Він моргнув, ніби не розчув. Марина поруч із ним відкрила рота, її обличчя витягнулося. Вона хотіла щось сказати, але я не дала їй.
Я обвела поглядом усіх гостей, які тепер дивилися на мене з розгубленістю й тривогою. Мій погляд затримався на швабрі, що самотньо стояла в кутку. — Моє друге рішення, — продовжила я тим же спокійним голосом, — це позбавити себе непосильного тягаря. Цей дім і ця ділянка стали для мене завеликим тягарем. Обслуговувати їх самотужки в мої роки важко. Тому я поговорила з рієлтором….
