Тут я збрехала. Ні з ким я ще не говорила. Але в моєму голосі не було й тіні сумніву. Тому брехня прозвучала як незаперечний факт. — Є дуже великий інтерес з боку одного забудовника. Вони готові купити цю землю за хороші гроші. Я прийняла рішення погодитися на їхню пропозицію. Сама я переїду в невелику квартиру в місті, ближче до поліклініки. А у вас усіх, — я знову подивилася на сина й невістку, — є рівно два тижні, до Старого Нового року, щоб вивезти звідси всі свої особисті речі, які ви хочете зберегти.
У кімнаті запанувала така тиша, що, здавалося, я чую, як падає сніг за вікном. Абсолютна, мертва, дзвінка тиша. Вона тривала, може, секунд десять, але в ній потонуло все свято. А потім цю тишу розірвав вереск Марини: — Що?! Ви не можете! Як продати? А мої півонії? Я їх три роки садила! А лазня? Рома, скажи їй! — Вона вчепилася в рукав мого сина.
Роман, білий як полотно, дивився на мене абсолютно ошелешеними очима. Він насилу ковтнув. — Мамо, ти… ти що таке кажеш? Ти при своєму розумі? А як же твоя обіцянка батькові? Ти ж обіцяла йому, що збережеш цей дім для сім’ї? Для мене? Це… це ж наше родове гніздо! — У його голосі зазвучали істеричні, плаксиві нотки. Гості за столом засовалися, почали перешіптуватися, ніяково відводити очі. Свято було вбите. На його руїнах починався скандал.
І ось тут, дивлячись на його спотворене панікою обличчя, на Маринині очі, повні жаху не від втрати «родового гнізда», а від втрати безкоштовних півоній та сауни, я відчула задоволення. Холодне, чисте, як ковток крижаної води у спеку… Я спокійно, не поспішаючи, піднесла до губ келих із шампанським і зробила маленький ковток. Бульбашки приємно зашипіли на язиці. Я опустила келих і подивилася на сина.
— Ти мав цілковиту рацію сьогодні, Ромо. Дуже важливо знати своє місце. Я знову зробила паузу, даючи йому усвідомити мої слова. — Цей дім – моя власність. Ця земля – моя земля. І гроші на моєму рахунку – мої гроші. Так от, моє місце більше не тут, до ваших послуг. Моє місце – там, де я вирішу сама. Обговорення цього питання закінчено.
Я поставила келих на стіл і, не дивлячись більше ні на кого, розвернулася й повільно пішла до себе в кімнату на першому поверсі. За спиною я чула зляканий шепіт гостей, вереск Марини: «Та вона з глузду з’їхала!», розгублене бурмотіння Романа. Я зачинила за собою двері. У моїй маленькій кімнаті було тихо й прохолодно. Я сіла на ліжко й тільки зараз відчула, як тремтять мої руки. Не від страху. Від звільнення…
