Я показала Ірині сорочки й збивчиво пояснила задум: пошити з них сукню. Мені було ніяково навіть вимовляти це вголос. Я не вміла будувати викрійки, майже не користувалася швейною машинкою й розуміла, що можу зіпсувати останні татові речі.
Тітка довго мовчала, перебираючи тканину пальцями. Потім подивилася на мене й сказала:
— Це не божевілля, Аліно. Просто нам доведеться працювати дуже обережно. Я допоможу.
Найближчими вихідними ми прибрали з великого кухонного столу посуд і перетворили його на майстерню. Розклали сорочки, папір для викрійки, ножиці, крейду, нитки й стару лаковану шкатулку з голками та шпильками. Ірина показала, як розпорювати шви, щоб зберегти якомога більше тканини, як поєднувати деталі й у якому напрямку має йти нитка основи.
Спочатку мені здавалося, що головне — наважитися розрізати сорочку. Виявилося, це був лише початок. Руки тремтіли, ножиці йшли вбік, лінії не збігалися. Два фрагменти я зіпсувала й ледь не розплакалася від думки, що знищую те небагато, що лишилося від тата.
Ірина спокійно зупинила мене, допомогла перенести викрійку на іншу ділянку, і ми почали знову. Вона не дорікнула мені ні за тремтячі руки, ні за зіпсовану тканину.
Іншого вечора я надто поспішала й проклала довгий кривий шов на спідниці. Було далеко за північ. Очі сльозилися від утоми, спина боліла, а попереду чекала робота, яку, як мені здавалося, неможливо виправити. Я опустила руки на стіл і прошепотіла, що більше не можу.
Ірина поставила поруч чашку гарячого чаю й запропонувала перепочити. Потім ми почали розпускати шов — по одному стібку, повільно, без роздратування. Коли тканину було звільнено від кривої строчки, я зібрала рештки сил і прострочила фрагмент спідниці заново.
Тітка жодного разу не дорікнула мені за невміння. Якщо голка відхилялася від лінії, вона м’яко спрямовувала мою руку. Якщо я починала горбитися над столом і плутати деталі, пропонувала зробити перерву. Іноді вона просто сиділа поруч і сколювала тканину, залишаючи мені стільки тиші, скільки було потрібно.
Так минали довгі години за кухонним столом. Ірина відклала власні справи й увесь цей час залишалася поруч, хоча робота просувалася повільно і одну операцію часом доводилося повторювати кілька разів. Її терпіння не робило шиття легшим, але допомагало мені не кинути сукню в ті хвилини, коли втома й страх зіпсувати татові речі ставали майже нестерпними.
Під час роботи спогади приходили без попередження. Я могла тримати в руках шматок синьої тканини й раптом знову бачити батька у дверях школи. Іноді настільки занурювалася в минуле, що починала розмовляти з ним уголос, сама цього не помічаючи. Усвідомивши, що роблю, я замовкала від сорому.
Ірина не виправляла мене й не вимовляла втішних фраз. Подавала серветку, чекала, поки я витру обличчя, і поверталася до шпильок. У її делікатному мовчанні було те саме розуміння, яким колись захищав мене тато. Поступово кухонний стіл перестав бути місцем, де я псувала його речі. Тут мій біль набував форми, яку можна було втримати руками…
