Думка про випускний тепер озивалася лише порожнечею. Цей вечір мав стати нашим спільним святом: тато мріяв побачити мене в гарній сукні, а я — помітити в його очах гордість. Тепер жодне дороге вбрання і жодна фотографія не могли повернути первісний задум. Що ближчою була призначена дата, то ясніше я відчувала: без тата зникло все, заради чого я чекала цього дня.
Однієї ночі, коли тітка лягла спати, я відкрила коробку з татовими речами, передану з лікарні. Зверху лежав потертий гаманець. У прозорій кишеньці він, як і раніше, зберігав мою дитячу фотографію. Поруч був годинник із тонкою тріщиною на склі. На самому дні я виявила акуратно складені робочі сорочки.
Я довго перебирала ці дві речі, не знаючи, що з ними робити. Гаманець зачинявся зі звичним клацанням, а тонка тріщина, як і раніше, перетинала скло годинника. Кожна річ була водночас безцінною і марною: її можна було зберігати, але не можна було повернути власникові. Сорочки викликали інше відчуття. Вони зберегли потерті манжети й заломи біля кишень — сліди повсякденного життя, яке ще недавно здавалося незмінним.
Темно-синя, світло-сіра, вицвіла зелена — увесь його небагатий гардероб. У дитинстві я жартувала, що тато навіть у вихідний вдягається так, ніби ось-ось вирушить на зміну.
— Чоловікові, який знає, куди йде, не потрібна повна шафа одягу, — відповідав він, поправляючи жорсткий комір.
Я довго сиділа в тиші чужої кімнати, стискаючи одну із сорочок і не наважуючись повернути її до коробки. Переді мною була не просто робоча форма, а частина татової повсякденності — той одяг, у якому я бачила його майже щодня від раннього дитинства.
Я притисла зелену сорочку до обличчя. Запах майже зник, але тканина була тією самою — знайомою до кожного залому. І тоді думка, яка спершу здалася неможливою, стала ясною: якщо тато не може прийти на випускний, я знайду спосіб узяти його з собою…
