До випускного лишалося близько двох місяців, коли його стан різко погіршився. Я стояла в шкільному коридорі з рюкзаком на плечі, коли мені телефоном повідомили: тато помер у реанімації за кілька годин до того, як я встигла дістатися до його палати.
Я пам’ятаю не саму розмову, а підлогу під ногами. Потертий лінолеум плив перед очима, і в голові билася одна безглузда думка: цю ділянку тато мив сотні разів. Можливо, зовсім недавно тут іще проїжджав його візок, а тепер мені кажуть, що його більше немає.
Сенс сказаного був зрозумілий, але свідомість відмовлялася його приймати. Галасливий коридор і далі жив звичайним шкільним життям, а я не могла відвести погляду від сірої поверхні під ногами. Усі думки звузилися до цього лінолеуму й татових рук, які раз по раз приводили його до ладу. Мені здавалося неможливим, що сліди його праці лишаються на місці, тоді як сам він зник остаточно. Я трималася за цю просту деталь, бо все інше було надто величезним і страшним, щоб умістити це одразу.
Усе, що сталося потім, збереглося окремими темними кадрами, які майже відразу провалилися в глуху порожнечу. Подальші події того страшного дня ніби стерлися з пам’яті, не залишивши цілісної картини. За тиждень після скромної похоронної церемонії я переїхала до татової сестри Ірини. Соціальна служба наполягла, що лишатися самій мені не можна.
Гостьова кімната тітки була бездоганно чистою й пахла кедром та квітковим кондиціонером для білизни. Але вся ця охайність здавалася чужою. У нашому домі пахло татовим одеколоном, смаженими млинцями й іноді — робочим милом. Тут не було жодного запаху, за який пам’ять могла б ухопитися.
Тим часом школа готувалася до випускного. На перервах обговорювали музику, зачіски й убрання. Однокласниці показували одна одній фотографії суконь із дорогих магазинів, сперечалися про шовк, мереживо й кольори. Вартість деяких убрань перевищувала таткову місячну зарплату, але для них це було предметом веселого змагання.
Я слухала ці розмови ніби крізь товсту скляну стіну. Раніше випускний був нашою спільною мрією. Я уявляла, як тато метушиться біля дверей зі старим фотоапаратом, просить мене повернутися до світла, робить надто багато знімків і нишком витирає очі. Без нього вечір утратив сенс. Я не уявляла, як переступлю поріг святкової зали, якщо біля дверей не буде тата з фотоапаратом…
