У темному кутку я помітила вільний стілець і поспішила до нього, намагаючись сховатися від насмішкуватих поглядів. Сівши, я зчепила пальці на колінах і змусила себе робити повільні, рівні вдихи.
Сукня, яка вчора здавалася захистом, тепер робила мене помітнішою за всіх. Я опустила голову й щосили намагалася не дати кривдникам побачити мої сльози. Але стримувати їх під гуркіт музики й новий сміх ставало дедалі важче.
З іншого кінця зали хтось вигукнув:
— Приберіть це страховисько! Воно всім псує настрій!
Я навіть не побачила, хто саме це сказав. Та це вже не мало значення. Остання внутрішня опора зламалася. Очі наповнилися сльозами, і скільки я не моргала, світ розпливався в різнобарвні плями.
Короткий вигук ударив у найболючіше місце й остаточно пробив захист, який я так довго намагалася втримати. Я з останніх сил стримувала сльози, але більше не могла. Ще мить — і я остаточно втратила б самовладання. Саме тоді музика обірвалася посеред такту.
Раптова тиша змусила всіх озирнутися. Діджей розгублено прибрав руки від пульта й відступив у тінь. На вивільнену ділянку танцполу вийшов директор Віктор Андрійович. У руці він тримав увімкнений мікрофон.
Він не усміхався. Кілька секунд директор дивився на учнів, чекаючи, поки стихнуть останні розмови.
— Перш ніж свято продовжиться, я маю зробити важливу заяву, — промовив він.
Голос прозвучав спокійно, але в ньому було стільки стриманого гніву, що навіть ті, хто щойно сміявся найголосніше, замовкли. Віктор Андрійович перевів погляд на мене, а тоді знову подивився на залу.
— Прошу одну хвилину цілковитої уваги. Я хочу розповісти вам правду про сукню, у якій сьогодні прийшла Аліна…
