Наступне питання було м’якшим.
— А та жінка, що змусила вас залишитися в кафе… ким вона була в цій подорожі?
Максим ледь помітно посміхнувся, дуже природно.
— Вона не рятувала мене. Вона просто поставила переді мною чашку кави, не ставлячи запитань. І завдяки цьому я зрозумів, що є люди, які вірять у доброту не через моє прізвище, а через те, ким я є.
Потім прозвучало питання, якого чекали всі.
— То ви двоє зараз разом?
Максим замовк. Його погляд ковзнув крізь камеру, кудись удалину, в місце, видиме тільки йому.
— Я не відповідатиму за сьогодення, — сказав він тихо. — Я просто знаю, що щоранку прокидаюся трохи раніше, щоб приготувати каву, і сподіваюся побачити цю посмішку у дверях.
Ведуча не стала наполягати. Вона розуміла, що деякі історії заслуговують на те, щоб зупинитися біля прочинених дверей. Інтерв’ю продовжилося обговоренням фінансів і цінності своєчасного відходу, але глядачі більше не слухали про цифри. Їх утримувала та сама недомовленість — тиха туга за коханням, якому не потрібні визначення.
Поки шоу йшло в прямому ефірі, соціальні мережі знову вибухнули обговореннями. Одні писали: «Команда Аліни! Вона не повернулася одразу, тому що знає собі ціну, а йому потрібен час, щоб стати гідним».
Інші захоплювалися: «Красива історія, тому що без нудотного хепі-енду. Реальні люди, реальні почуття». Скептики бурчали: «Подивимося, надовго вистачить цього принца-посудомийника. Попелюшка 4.0».
Наприкінці шоу, коли камера почала від’їжджати, ведуча поставила останнє запитання, легке, як вітер.
— Якщо вона ніколи не повернеться, що ви робитимете?
Максим посміхнувся втомленою, але твердою посмішкою. З-під свого крісла він дістав паперовий стаканчик для кави. Старий, з сірою облямівкою. Той самий, який колись подала йому Аліна.
— Я все одно готуватиму цю чашку щоранку. Іноді віра — це все, що в тебе залишається, навіть якщо людина ніколи не повернеться додому.
Камера повільно віддалялася, але перед тим як згасли софіти, в кадр потрапив край глядацької зали. Там, на порожньому місці, тихо стояв точно такий же паперовий стаканчик. Ніхто не знав, хто його там залишив, ніхто нічого не підтвердив.
Але глядачі зрозуміли. Або, можливо, просто дуже хотіли вірити, що вона прийшла. Що Аліна все ще дивиться.
І все ще обирає залишатися в тіні, тому що іноді коханню не обов’язково йти поруч, йому достатньо знати, що хтось все ще не втратив надію. Не всі люди приходять у наше життя, щоб залишитися, але деякі, навіть проходячи повз, змінюють нас назавжди.
