Сховок я побачив наступного ранку.
Марина розв’язала мені руки ще вночі. Сказала рівно: «Тікати сенсу немає. До житла дві доби. Рушниця й рація в нас. Ти це розумієш?» Я розумів.
Сховок був за сто п’ятдесят метрів від галявини й прикритий жердинами та дерном. Ззовні його не можна було відрізнити від природного пагорба, якщо не знати, куди дивитися. Усередині була яма завглибшки близько трьох з половиною метрів. Її дерев’яні стіни були обшиті просмоленими дошками, а на підлозі лежали піддони, що захищали від сирості.
Усередині стояли три армійські ящики зі старим військовим маркуванням, судячи з трафарету, кінця тридцятих років. Батько знайшов це місце ще 1963 року під час геологічної розвідки. За його записами, хтось із місцевих мисливців-старателів улаштував сховок до війни, а після війни його, вочевидь, ніхто не відкривав.
У першому ящику лежали срібні монети старовинного карбування, великого й малого номіналу, з портретом тодішнього монарха; частина з них добре збереглася. У другому були предмети церковного вжитку: потир, оклад ікони й ще кілька речей у промащеній тканині. Батько написав у щоденнику: судячи з усього, у тридцяті роки хтось вивіз із закритої церкви все, що зміг, і сховав тут.
Той, хто влаштував сховок, імені не залишив. У третьому ящику лежали самородки. Дрібні, кожен завбільшки з великий лісовий горіх, але їх було багато — я тоді не рахував.
Я стояв над ящиком і думав лише про одне: це все справжнє. Оксана стала поруч і сказала тихо: «У 1992 році батько намагався продати кілька монет місцевому скупникові. Той забрав їх, пообіцяв гроші й пригрозив донести в поліцію за незаконне зберігання цінностей. Довелося піти ні з чим і більше ніколи не намагатися продавати цінності стороннім. Ось чому все досі тут». Я попросив часу подумати.
Марина кивнула: «Доба. Більше дати не можу. Зима близько, нам треба знати»…
