Я, Микола Черненко, тридцять років прослужив у карному розшуку й надивився всякого. Але те, що ми побачили о третій ночі двадцять третього листопада дев’яносто шостого року в підвалі закинутого корпусу обласної лікарні, було не просто злочином, а чистим, концентрованим пеклом. Дзвінок до чергової частини виявився коротким: «Приїжджайте, тут треба зафіксувати факт».
Голос звучав спокійно й рівно, без паніки. Ми приїхали за вказаною адресою й вибили масивні зелені двері, що вели до підвалу старого лікарняного корпусу. Усередині тхнуло не вогкістю, а антисептиком, хірургічною стерильністю й свіжою кров’ю.
У центрі занедбаного приміщення, просто під тьмяною лампою денного світла, на старому операційному столі й довкола нього були троє хлопців. Молоді, років по двадцять. Усі прив’язані шкіряними ременями, на очах щільні чорні пов’язки, у роті червоні гумові кляпи. Але жах був у тому, що з ними зробили. Перший мажор лежав біля стіни: у нього не було ніг по коліна, кукси були професійно забинтовані й оброблені спиртом. Людина була жива — вона судомно мугикала в кляп і билася в гарячці, але не могла навіть поворухнутися.
Другий сидів в інвалідному візку. Його руки були прив’язані до підлокітників, але кистей на них не було — замість них лишилися свіжі, туго зашиті хірургічні кукси. З-під чорної пов’язки на його щоці стікали сльози. Третій стояв біля стійки. Йому зашили рот грубими нитками — вісім рівних професійних стібків — за те, що надто багато горлав і брудно лаявся.
Це була не хаотична різанина, а акуратно виконані ампутації й кастрація. Людина, яка це вчинила, знала анатомію не гірше за досвідченого патологоанатома. Вона діяла так, щоб бранці не померли від крововтрати й шоку: підтримувала в них життя й водночас перетворювала на інвалідів. На стільці в кутку зіщулилася в клубок вісімнадцятирічна дівчина в розірваній сукні, із саднами на блідій шкірі, темним кучерявим волоссям і скляними блакитними очима. Вона вже не плакала.
За її спиною стояв високий сивіючий чоловік років п’ятдесяти в білому медичному халаті, залитому свіжою й уже підсохлою кров’ю. Коли ми вдерлися зі зброєю, він не сіпнувся й далі обережно гладив дівчину по волоссю довгими пальцями. Потім подивився на нас сухими, втомленими очима й неголосно сказав: «Ви запізнилися, начальники. Я вже все закінчив». Це був Андрій Петрович Левченко, завідувач відділення екстреної хірургії обласної лікарні, головний хірург міста й батько дівчини. Якби троє нападників заздалегідь знали, на чию доньку підняли руку, вони навряд чи наважилися б на викрадення. Але безкарність давно переконала їх, що їм дозволено все.
У дев’яності закон майже переставав діяти перед грошима й зв’язками. У нашому місті владою батьків користувалися троє молодих покидьків. Сергій Ткаченко, син міського прокурора, їздив на тонованій машині, пив дорогий коньяк у ресторанах і не сумнівався, що батько за кілька хвилин зупинить будь-яку справу. Дмитро Гнатенко був єдиним спадкоємцем начальника залізничного депо, де крутилися величезні гроші. Розбещений і жорстокий, він бив людей заради розваги. Батько Богдана Савченка тримав місцевий авторинок і був пов’язаний із криміналом. Трійця діяла не заради наживи — їм подобалося відчуття безмежної влади. Вони могли збити людину на переході, поглумитися з неї й поїхати, а наступного дня потерпілий сам приходив до оперативної частини й зі сльозами забирав заяву: йому пояснювали, що в разі впертості згорить і він, і його заміський будинок.
У кожного оперативника у відділі лежала купа сигнальних карток на цю трійцю: побиття, вимагання, спроби зґвалтування. І щоразу заступник начальника міського відділу поліції майор Дорошенко забирав папку й казав: «Черненко, забудь. Не твоя справа. У них впливові батьки». Ми відступали, розуміючи, наскільки прогнила система, а троє приятелів від безкарності остаточно втратили береги.
Вони вирішили, що можуть узяти будь-яку дівчину в місті, познущатися з неї дві доби в підвалі, зняти все на камеру, а потім викинути край дороги, як використану ганчірку. Вони просто не врахували одну деталь — батьком цієї дівчини був чоловік, якого не вдалося залякати. Він був досвідченим хірургом і щодня тримав у руках скальпель.
Андрій Левченко був тихіший за воду, нижчий за траву. Високий, сутулий, він носив старий плащ і їздив тролейбусом. Розмовляв тихо, на людей ніколи не кричав. Він був хірургом від Бога: по дванадцять годин стояв біля операційного столу, витягував людей із того світу, коли в лікарні навіть анальгіну не було, жив у старій багатоповерхівці на околиці.
Сім’я в нього була проста. Дружина померла від раку за три роки до цих подій, і єдиним сенсом життя Левченка лишилася донька Марина. Вісімнадцятирічна скромна брюнетка навчалася на філологічному факультеті, вечорами сиділа над книжками й майже не ходила на вечірки. Батько в ній душі не чув: сам перешивав їй пальто й перед зміною варив уранці кашу. Для Ткаченка та його дружків такі люди були беззахисними жертвами, яких можна безкарно розтоптати.
Вони вважали Левченка представником безпорадної інтелігенції: така людина після біди поплаче в подушку, напише заяву, отримає відмову за відсутністю складу злочину й мовчки ковтатиме сльози. Одинадцятого листопада Марина затрималася в бібліотеці. Близько восьмої вечора вона поверталася додому й проходила повз торговельний павільйон, біля якого троє приятелів пили горілку в машині.
Їй не пощастило просто опинитися не в той час і не в тому місці. Хлопцям стало нудно, вони затягли її в машину на очах у перехожих. Ніхто не заступився, усі знали, чия це машина.
Левченко чекав її до дев’ятої. Приготував вечерю, заварив чай, о десятій пішов шукати. Обійшов увесь район, телефонував подругам — тиша.
Він іще не знав, що донька вже прив’язана до брудного матраца в підвалі заміського будинку. Через дві доби її викинули з машини біля траси — напівживу, з переламаними пальцями й розірваними губами. Левченко знайшов Марину, відвіз у своє відділення, обробив рани й поклав в окрему палату. А коли переконався, що доньці ніщо не загрожує, почав готуватися до того, що вважав єдино можливою відповіддю…
