Сирий туман ще до світанку затягнув старий цвинтар на околиці невеликого міста. Літній архітектор Андрій Левченко повільно йшов розкислою доріжкою, обережно притискаючи до пальта оберемок білих лілій. Ці квіти Оксана, його дружина, любила найбільше, і після її смерті вони стали для нього чи не єдиним способом продовжувати розмову, яка обірвалася три роки тому.
Щоп’ятниці Андрій приходив до тієї самої гранітної плити. Він прибирав із неї мокре листя, поправляв вазу й тихо говорив, що одного дня теж не повернеться додому, бо залишиться поруч із нею. Однак цього ранку звичний порядок порушив ледь помітний рух біля могильного пагорба.
Спершу чоловік вирішив, що в тумані ховається безпритульна кішка. Підійшовши ближче, він розгледів дві дитячі постаті. Дівчатка років восьми стояли навколішки просто в багнюці, тісно притулившись одна до одної. Тонкі кофтини промокли, волосся липло до щік, на долонях темніли свіжі подряпини.
Одна з них схилилася до каменя й тремтячим голосом промовила:
— Матусю, ми так довго на тебе чекаємо.
Андрій завмер. На плиті перед дітьми було викарбуване ім’я Оксани Левченко. Сумнівів бути не могло, але дружина ніколи не народжувала, і він знав це цілком напевно. Від самого слова «мама» у нього похололи руки, а букет, здавалося, раптом став непідйомним.
— Дівчатка, кого ви кличете? — запитав він, намагаючись не налякати їх.
Кучерява дівчинка підвела насторожені темні очі.
— Тітку Оксану. Вона наша мама.
Чоловік опустився на одне коліно, не помічаючи, як волога просочує штани.
— Ви знали її? Як вас звати? Чому ви прийшли сюди?
Худенька дівчинка з пасмом, що впало на очі, важко зітхнула.
— Мама сказала: якщо ми загубимося, треба чекати тут. Тоді вона обов’язково нас почує.
Андрій хотів простягнути їй руку, але кучерява раптом підвелася.
— Дарино, біжімо!
Обидві зірвалися з місця й зникли між пам’ятниками. Андрій гукнув їх, однак туман проковтнув і кроки, і тонкі силуети. Біля могили залишилися тільки зів’ялі польові квіти й маленька хустинка з блакитною вишивкою…
