Він підняв хустинку й довго тримав її в долоні. Потім поклав принесені лілії на граніт і ледь чутно промовив:
— Оксано, яку таємницю ти залишила мені?
Дорогою до машини Андрій знову й знову чув дитяче «мамо». В інтонації дівчаток вчувалося щось знайоме — та сама м’якість, із якою Оксана вміла втішити одним коротким словом. Сівши за кермо, він завів двигун, але ще довго не рушав. На панелі лежала стара чорно-біла фотографія дружини: легка усмішка, біла сукня, сонячне світло на обличчі.
— Ти все знала й мовчала, — сказав він порожньому салону. — Але чому?
Увечері дім зустрів його звичною холодною тишею. На спинці крісла, як і раніше, висів запилений шарф Оксани, на столі лежала розгорнута нею книжка. Три роки Андрій не наважувався зрушити ці речі, ніби будь-який дотик міг знищити останній доказ її присутності.
Заснути він не зміг. Перед очима поставали мокрі дитячі обличчя, забруднені коліна, переляк кучерявої дівчинки. Серед ночі Андрій заварив міцний чай і помітив старий комод, до якого не підходив від дня похорону. Тепер думка про зачинені шухляди здавалася нестерпною.
На самому дні лежала коробка, стягнута вицвілою стрічкою. Під кришкою виявилися листи й квитанції про регулярні перекази до благодійного дитячого центру «Теплий дім». На одному аркуші рукою Оксани було написано: «Для занять і книжок».
Між паперами Андрій знайшов дитячий малюнок. Дві дівчинки тримали за руки жінку в білій сукні, а нерівний підпис свідчив: «Дякуємо мамі Оксані за книжки». Поруч лежав знімок: Оксана стояла між двома близнючками — одна кучерява, друга худенька, з неслухняним пасмом біля очей. На звороті дружина вивела: «Мар’яна і Дарина, мої сонячні дівчатка».
Фотографія вислизнула з пальців. Андрій сів, стискаючи скроні. Оксана не обманювала його в тому сенсі, якого він боявся, але в неї існувало ціле життя, про яке він нічого не знав. Поки він пропадав на будівництвах і в кресленнях, вона віддавала комусь книжки, продукти, гроші й те материнське тепло, якому не знайшлося місця в їхньому спорожнілому домі…
Він перебира́в папери до ранку, намагаючись відновити за датами невідомі йому роки. Деякі квитанції були складені вчетверо, на полях листів збереглися короткі помітки Оксани про книжки, теплий одяг і заняття. Усе це виглядало не випадковим поривом, а сталою частиною її життя. Найболючіше для Андрія було те, що дружина не надто ретельно приховувала сліди: радше це він сам жодного разу не спробував побачити, чим вона жила поза межами їхнього дому…
