Вранці Андрій розшукав адресу центру через міську довідкову службу. За кілька годин його старий седан уже петляв вулицями небагатого району. Обшарпані фасади, запах диму й дешевого хліба, діти край дороги — усе це належало світові, куди Оксана приходила сама і який залишався для чоловіка невидимим.
Над входом до невисокої будівлі поскрипувала вивіска: «Тут живе турбота». Андрій затримав на ній погляд, міцніше стиснув знайдену фотографію й відчинив двері. Усередині пахло крейдою й гарячим супом, а стіни були майже повністю завішані дитячими малюнками.
За столом сиділа жінка років п’ятдесяти в круглих окулярах. Почувши кроки, вона підвела втомлене обличчя.
— Ви когось шукаєте?
— Я Андрій Левченко. Чоловік Оксани.
Жінка завмерла, потім повільно зняла окуляри.
— Отже, ви таки дізналися. Мене звати Олеся. Ваша дружина колись утримала цей центр від закриття. Приносила продукти, підручники, оплачувала найнеобхідніші витрати. Для всіх вона була тіткою Оксаною, але Мар’яна й Дарина називали її мамою.
Імена остаточно підтвердили його здогад. Андрій важко опустився на стілець.
— Де вони зараз?
Олеся відвела погляд. Після смерті Оксани близнючок передали до прийомної родини, але нещодавно вони втекли. Від них залишилася записка з одним рядком: «Мама почує нас біля білих лілій». Тепер було зрозуміло, чому дівчатка прийшли саме на цвинтар…
