Думала, мати, як завжди, залишиться ночувати у знайомих. Так і залишилася зовсім ще юна Аліна одна на білому світі. Їй тоді ледь вісімнадцять виповнилося. Добре, хоч встигла повнолітньою стати, а то б і зовсім до дитячого будинку йти довелося.
Аліна важко переживала загибель батьків. Якими б вони не були, а все ж любили її і по-своєму дбали про доньку. Ніколи не били, не принижували. А те, що десь виявлялися занадто байдужими, так у них і самих було таке дитинство, їх просто ніхто не навчив, як потрібно виховувати дітей.
Але довго переживати дівчині не дало саме життя. Їй тепер потрібно було думати про те, як себе забезпечити. Аліна давно вже потроху підробляла: то підлогу замість матері або її змінниці мила, то підміняла продавщицю в місцевому магазинчику на кілька годин.
Але тепер їй потрібно було набагато більше грошей, тому що і оренду житла оплачувати треба, і в коледж щодня їздити на автобусі, і харчуватися хоч якось. Влаштувалася Аліна помічницею в шкільну їдальню. Робота виявилася важкою в усіх сенсах цього слова.
Доводилося весь день переставляти з місця на місце важкі каструлі. Після зміни Аліна почувалася вичавленою як лимон. Ну і яке вже тут навчання.
Звичайно, дівчина не змогла поєднувати роботу і коледж. Її незабаром відрахували. Аліна плакала тоді від відчаю, несправедливості і неможливості хоч щось змінити.
Треба ж, вона так старалася вибитися в люди, і все одно повторює долю батьків. Теж залишилася без освіти. «Ну вже згубним звичкам Аліна точно не піддасться», — думала вона. І сім’я у неї своя з’явиться, з турботливим, працьовитим чоловіком, який точно про неї подбає. Може, ще й довчитися встигне потім. Хто знає, як життя складеться.
Аліна дуже мріяла про сім’ю. Вона втомилася жити одна. Їй хотілося, щоб поруч з’явилася надійна людина, на яку можна було б покластися.
Але місцеві хлопці на роль супутника життя вже точно не годилися. Вони твердо і впевнено йшли по стопах своїх батьків, і це було дуже помітно.
Дивлячись на хлопців і дівчат, з якими виросла, Аліна дивувалася. Невже вони не розуміють, що потрібно якось йти від такої долі, хоча б спробувати щось виправити? Але ті, схоже, нічого особливого в своєму способі життя не бачили, і їх все влаштовувало. Вони почувалися цілком щасливими.
Сходилися, заводили дітей, розходилися, влаштовували веселі гулянки з конфліктами і довгими задушевними розмовами ні про що, як і їхні батьки колись. Аліну теж кликали, але та завжди відмовлялася, за що заслужила репутацію зазнайки.
— Зовсім у тебе, Алінко, характер зіпсувався? Дивишся на всіх зверхньо? Спілкуватися з нашими перестала зовсім? — нарікала Свєтка, сусідська дівчинка і колись найближча подруга Аліни.
Свєтка не працювала. А навіщо? У неї вже був маленький син, на якого вона отримувала цілком собі непогані виплати. Ще б аліменти з батька дитини стягнути, та от біда — він і сам не працює.
Свєтка часто кликала Аліну до себе в гості. Дівчина відмовлялася. Вона прекрасно знала, що відбувається за дверима Свєтчиної квартири.
Те ж саме, що колись траплялося і в її власному домі: гулянки з задушевними безглуздими розмовами і скандалами. Іноді Аліна замислювалася: цікаво, чому вона вийшла такою, іншою якоюсь?
Можливо, їй було б набагато легше, якби вона була такою, як усі. Але ні. Аліна прагнула до чогось іншого. Вона прекрасно розуміла: їй для початку потрібно переїхати кудись, інакше з цього болота не вирватися. Тільки грошей катастрофічно не вистачало.
А потім Аліна познайомилася з Льошкою. Абсолютно випадково. Дівчина поверталася з чергової зміни втомлена, ледве ноги пересувала. Присіла відпочити на лавку, купила морозиво. Весь день в їдальні провела, а там спека така, хотілося хоч трохи охолодитися.
Стояла середина травня, була вже зовсім якась літня погода. У парку було тихо, спокійно, красиво. Доріжками прогулювалися ошатні люди, з динаміків на стовпі доносилася приємна музика.
Так не хотілося повертатися додому у свій барак. Там знову за стінкою гулянки, а навколо злидні і безвихідь. Ці люди, які гуляють тут, у парку, вони, можливо, і не здогадуються про той інший світ. Їм здається, що скрізь так само красиво і чисто.
— Щасливі. Чого сумуємо? — на лавку до Аліни підсів молодий чоловік.
Приємний такий. Відкрита усмішка, добрі темні очі, чарівні ямочки на щоках, трохи скуйовджене каштанове волосся.
— Йду собі парком, нікого не чіпаю, а тут раптом таке дивовижне явище. Красива дівчина на лавці, одна. Дуже красива і дуже сумна. Непорядок.
Аліна посміхнулася. Симпатичний хлопець назвав її красивою. Здорово це. Навіть мурашки по спині побігли. Зовсім не схоже на сальні компліменти сусідів Аліни. Тільки яка ж вона красуня? Звичайна. Чого це він?
— Олексій, — представився незнайомець. — А можна ваше ім’я дізнатися? Не вважайте за нахабство або нав’язливість. Просто щоб хоч якось до вас звертатися. Ви ж не проти?
— Аліна, — трохи зніяковіло посміхнулася дівчина.
Їй стало цікаво, що ж буде далі. Цей Олексій не відштовхував, не напружував. Навпаки, якось дуже прихиляв до себе. Така усмішка у нього була: тепла, добра, щира.
Вони тоді довго просиділи на цій лавці, базікали про все на світі, розповідали один одному про себе і поступово зближувалися, ставали якимись майже рідними.
Олексій теж залишився без батьків. Його виховала тітка, сестра по матері. Свого батька хлопець не знав, а мами його не стало, коли хлопчикові ледь виповнилося п’ять років. Зовсім ще молоду жінку хворе серце підвело.
Ось і опинився маленький Льошка в тітчиній родині. Та не надто зраділа зайвому роту, з дому не виставила, але й любов’ю та турботою племінника оточити не могла. Льошка ставився до цього факту з розумінням і був вдячний тітці за те, що все-таки не відправили його до дитячого будинку.
— Яка-не-яка, а рідня, — міркував хлопець. — Все краще, ніж серед чужих людей рости. Напевно.
Аліна похитала головою. Можливо, Льошка і правий, але все одно. Якоюсь занадто вже байдужою і відстороненою була його тітка. Її, Аліну, мати з батьком точно любили. По-своєму, як уміли, дбали про дочку. А Льошка, виходить, взагалі не знав батьківської ласки і любові.
Після закінчення дев’ятого класу Льошка вступив до технікуму і почав вчитися на зварювальника. Але так і не закінчив навчання, оскільки потрібно було працювати. Годувати вісімнадцятирічного лобуря тітка не збиралася.
— До повноліття я тебе доростила, борг свій виконала, — постановила ця сувора жінка в день народження племінника. — Тепер, будь ласка, власне життя починай. З’їжджати тобі пора…
