— видихнула Аліна. Вона відчула раптом, що в животі у неї щось обірвалося.
— На трасі з керуванням не впорався, в кювет злетів, його в обласну лікарню повезли.
— Він живий хоча б?
— Не знаю нічого, аварія страшна там. Я випадково повз проїжджав, бачу — вантажівка знайома. І тут прямо на моїх очах таке. Їдь в обласну або дзвони, дізнавайся. Його туди повезли, я встиг у лікарів запитати.
Аліна, наспіх переодягнувшись, вискочила з дому. У скронях стукала кров, ноги підкошувалися, серце крижаною рукою стискала тривога. «Тільки б живий, тільки б живий!» Вона й сама не помічала, як шепотіла ці слова.
Не думаючи про безпеку, Аліна зупинила попутку. За кермом був хлопець, він з тривогою дивився на вагітну молоду жінку з напівбожевільними від жаху очима.
— Вам допомога потрібна? — співчутливо поцікавився він. — У пологовий будинок пора?
— Ні, в обласну лікарню, — попросила Аліна. — Підвезете?
— Так, звичайно.
Молодий чоловік не ставив зайвих запитань, і грошей за проїзд він теж не взяв. Видно було, що хлопець співчуває і співпереживає пасажирці, але в душу їй лізти не хоче. Правда, уточнив пару разів, чи не потрібна їй допомога. Аліна відмовилася. Чим їй міг допомогти цей юнак?
Молодий чоловік довіз її до воріт обласної лікарні, побажав удачі на прощання і поїхав. Аліна кинулася в реєстратуру, щоб дізнатися, нарешті, де її чоловік і що з ним.
Довго довелося їй бігати між корпусами великої обласної лікарні. Ніхто нічого не знав, її штовхали від одного відділення до іншого, як футбольний м’яч. Аліна зовсім збилася з ніг, поки нарешті не знайшла потрібну інформацію.
— Соколов? Його оперують зараз, — відповіла дівчина з реєстратури, уважно звірившись із записами в товстому зошиті. — Надійшов кілька годин тому у важкому стані.
Аліна з полегшенням видихнула. У важкому стані. Але ж живий. Значить, встигли лікарі, довезли його до лікарні. Тепер все в руках хірургів.
— А що з ним? Які ушкодження?
— А ви йому, власне, хто?
— Дружина, — відповіла Аліна і подумки дорікнула собі в тому, що не здогадалася захопити паспорт. Але вона вибігала з дому в такому стані, що не до того зовсім було. На щастя, документи не знадобилися. Дівчина з реєстратури повірила їй на слово.
— Чекайте закінчення операції. Хірург після з вами зв’яжеться. Залиште тільки свій номер телефону.
— А можна… можна мені тут почекати?
— А сенс? Операція може кілька годин поспіль йти. Вже пізно. Їдьте додому. У вашому стані вам потрібен відпочинок. Тут ви чоловікові все одно нічим не допоможете.
І все-таки Аліна залишилася в лікарні до кінця операції. Сиділа біля дверей хірургічного відділення на кушетці і молилася, молилася про себе. Раніше вона ніколи цього не робила і навіть не думала, що вміє. А зараз слова самі спливали звідкись із підсвідомості.
Льошка повинен вижити, просто зобов’язаний. Як вона без нього? Дівчина з реєстратури кілька разів підходила до неї, приносила воду, печиво. Спочатку вона здавалася такою суворою, такою байдужою, а потім проявила себе чуйною і уважною людиною. Дивилася на Аліну з жалем і говорила підбадьорливі слова, навіть обійняла пару разів. Від цієї підтримки ставало трохи легше.
Операція йшла довго, а закінчилася вона вже вранці. Аліна очей не зімкнула весь цей час. Хіба можна заснути, коли серце стискається від страху за кохану людину? Нарешті в коридор вийшов втомлений хірург. Аліна, завмираючи від страху, уважно вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, які новини він їй зараз скаже.
— Травми серйозні. Довелося за життя вашого чоловіка поборотися. Витягли його, можна сказати, з того світу. Тепер все залежить від організму, впорається чи ні. У будь-якому випадку, кілька діб будуть кризовими. Якщо виживе, то відновлення чекає на нього складне і довге.
Аліна кивала головою. У цей момент вона не думала про майбутні труднощі. Головне, щоб Льошка вижив. Хірург розповідав подробиці про травми Льошки. Становище його і правда було дуже важким.
— Що ж він так ганяє-то у вас? — сумно зітхнув наприкінці монологу лікар. — Був такий міцний, красивий, сильний. Тепер у кращому випадку стане інвалідом. І то, якщо виживе. Ех, молодь, не думаєте ви головою.
Аліна зітхнула. Не поясниш же цій людині в двох словах, що Льошка старався заради їхньої дитини, працював у кілька змін, хапався за будь-яку шабашку, ось і загнав себе зовсім. Напевно там, на трасі, Льошка втратив пильність через втому, тому і злетів у цей кювет.
Аліна вийшла на ґанок лікарні, вже світало. Вона викликала таксі. Добре, хоч телефон вдома не забула. Тут телефон завібрував знову. Хто б це в таку рань? Дзвонила людина, на яку Льошка вчора ввечері працював.
— Я знаю, що сталося, — сказав він. — Розумію, що ваш чоловік зараз у лікарні. Він живий, як мені сказали. Це добре. Але і ви мене зрозумійте. Мій вантажний автомобіль відновленню не підлягає. Меблі теж розбиті. За договором ваш чоловік повністю матеріально відповідальний. Так що прошу відшкодувати мені цю суму. Нехай не відразу, нехай частинами, але…
— Так, звичайно, — пролепетала Аліна в трубку і натиснула на скидання.
Тільки зараз вона подумала про проблеми іншого плану. Гроші. Льошка в їхній родині був головним годувальником. Він і оренду квартири оплачував, і продукти купував. Заробітку Аліни ледь вистачало на те, щоб не померти з голоду. Все інше було на Льошчиних міцних і таких надійних плечах. І що тепер? Катастрофа.
Де брати гроші на їжу і знімання житла? А ще ж і ліки, напевно, знадобляться. Льошку-то треба лікувати, реабілітувати. Де взяти кошти? Борг — це ж, напевно, цілий статок. Вантажівка, меблі. А їм… їм навіть продати нічого. І Сонечка зовсім скоро з’явиться на світ.
З очей Аліни бризнули сльози. Вона безсило опустилася прямо на сходинки лікарняного ґанку, і тут…
