— На роботі дали вихідний, — промовила Оксана рівним, майже безбарвним голосом. — От я й приїхала раніше. Продукти привезла.
Лариса Василівна заметушилася ще дужче. Вона схопила таріль із нарізаним пирогом, поспішила до дивана й заговорила з удаваною лагідністю:
— Данилочку, чого ти тут сам насупився? Іди до нас, сідай за стіл. Ось, візьми пиріжок, він свіжий, із м’ясом. Мама приїхала, а ти зустрічаєш її з таким обличчям.
Свекруха простягнула дитині шматок, але Данило відсахнувся й міцно вхопився за край дивана. Оксана підійшла, спокійно відвела руку Лариси Василівни вбік і сіла поруч із сином. Потім обережно забрала тарілку, яку він ховав. Картопля встигла геть охолонути й укрилася підсохлою крохмальною плівкою.
— Поясніть, будь ласка, чому мій син сидить окремо, — запитала Оксана, не відводячи погляду від тарілки. — І чому йому дали одну голу картоплину, коли на столі є курка, салат і пиріг?
У кухні запала тиша. За вікном монотонно дзижчала комаха, з нещільно закритого крана через однакові проміжки часу падали краплі. Лариса Василівна кілька разів провела долонями по фартуху, наче намагалася витерти пальці, що раптом спітніли. Оксана її не квапила. Що довше тривала пауза, то очевиднішим ставало: простого й чесного пояснення у свекрухи немає.
— Та він розбешкетувався, от і все, — швидко відповіла вона. — Носився біля грядок, полуницю потоптав. Я просила не бігати, а він наче навмисне не слухався. Довелося покарати: залишити без солодкого й ненадовго відсадити від столу, щоб подумав над своєю поведінкою. Ти ж сама довірила мені за ним наглядати.
Данило присунувся до матері. Від його волосся пахло сонцем, пилом і дитячим потом. Оксана відчула дотик худенького плеча й вільною рукою обійняла сина.
— Мамо, я не топтав полуницю, — ледь чутно промовив він, розглядаючи збиті коліна. — М’яч туди покотився, і я лише побіг за ним. А Лариса Василівна сказала, що я дармоїд і щоб сидів тут та не потрапляв їй на очі…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
