— Усе вигадує! — Лариса Василівна здійняла руки, і її щоки вкрилися червоними плямами. — Оце фантазія в дитини! Оксано, невже ти повіриш йому, а не дорослій людині? Я стараюся заради нього, хочу, щоб він виріс вихованим, розумів, що таке дисципліна, а не носився де заманеться без жодних правил.
Оксана нарешті поглянула свекрусі просто в обличчя. Та стояла неприродно випроставшись і до побілих пальців скручувала кухонний рушник.
— Максим сьогодні теж завинив? — запитала Оксана, кивнувши на племінника чоловіка, який уже тягнувся по другий шматок пирога. — Чи він ніколи не бігає, не галасує й не пустує?
— Наш Максим спокійний, — втрутилася Наталя. Вона відсунула чашку, схрестила руки на грудях і зухвало підняла підборіддя. — По грядках не скаче. І мама має рацію: Данило геть не вміє поводитися. Учора без дозволу взяв Максимову машинку, потім грюкав дверима, коли ми відпочивали.
— Ідеться про машинку зі спільної коробки з іграшками, яка стояла на веранді?
— Не має значення, де вона лежала. Річ належить моєму синові, і він не зобов’язаний ділитися. Ми теж не зобов’язані терпіти чужі примхи. Ми приїхали сюди відпочивати й набиратися сил, а не бігати цілими днями за важкою дитиною.
У скронях Оксани важко застукало. Вона раптом виразно пригадала вечірню телефонну розмову двотижневої давнини. Тоді свекруха говорила м’яко й турботливо, майже співала в слухавку: навіщо Оксані з Андрієм усе літо залишатися в задушливому місті, якщо можна пожити за містом? Данилові корисні свіже повітря, ягоди та зелень. Нехай вони з Наталею візьмуть хлопчика із собою, а подружжя нарешті відпочине вдвох.
Оксана щиро зраділа цій пропозиції. Робота виснажувала, до відпустки залишалося ще кілька тижнів, а тримати дитину в розпеченій квартирі не хотілося. Минулої суботи вона сама привезла всіх у будинок, заповнила обидва холодильники м’ясом, рибою, ковбасою та добрим сиром. Для дітей купила надувні матраци й набір для бадмінтону, а Ларисі Василівні залишила достатню суму на хліб, молоко та інші щоденні витрати.
Тепер Наталя сиділа за столом, заставленим купленою Оксаною їжею, і називала семирічного хлопчика тягарем.
— Отже, терпіти мого сина ви не збираєтеся? — повільно перепитала Оксана.
— А чого ти чекала? — Наталя роздратовано смикнула плечем. — Для нас він, по суті, чужа дитина. Мама й так зробила тобі послугу, погодившись за ним дивитися. Замість подяки ти влаштувала розбірки через одну картоплину. Нічого страшного з ним не сталося. Колись люди самою картоплею й харчувалися…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
