Лариса Василівна зрозуміла, що донька сказала зайве, і поспішила пом’якшити розмову:
— Наталю, навіщо так різко? Не слухай її, Оксаночко. День важкий, спека, у всіх тиск скаче. Данило вже посидів, заспокоївся, напевно, усвідомив свою помилку. Зараз підігріємо йому суп, покладемо курячу ніжку. Данилочку, хочеш супу зі сметаною?
Оксана підвелася. Так само мовчки вона віднесла пластикову тарілку до відра, струсила туди холодну картоплину й поставила посуд у мийку. Ні метушня свекрухи, ні її солодкавий голос уже не могли приховати того, що відбувалося до несподіваного приїзду матері.
— В одному Наталя має рацію, — сказала Оксана, повертаючись до жінок. — Ви справді не зобов’язані терпіти мого сина. І відтепер тут ніхто нікого не терпітиме.
Вона сперлася долонями об стільницю й поглянула на Ларису Василівну.
— Забрати Данила запропонували ви. Розповідали, як дбатимете про нього й годуватимете вітамінами. Якщо дитина почала вам заважати, достатньо було зателефонувати. Я приїхала б по нього одразу. Але ви воліли посадити семирічного хлопчика в куток із холодною картоплиною, поки самі їли м’ясо, куплене за мої гроші. Це не виховання, а свідоме приниження.
— Стеж за словами! — заверещала Наталя й різко схопилася. Стілець із гуркотом відлетів назад, Максим перелякано прибрав руку від пирога. — Ти розмовляєш із матір’ю власного чоловіка!
— Я розмовляю з дорослою жінкою, яка прикрила знущання з дитини міркуваннями про дисципліну, — не підвищуючи голосу відповіла Оксана.
Вона поглянула на годинник над холодильником. Була пів на першу.
— Ідіть до кімнат і збирайте речі. Даю вам дві години.
Лариса Василівна зблідла й учепилася в край столу, наче підлога під ногами захиталася. Потім важко опустилася на стілець.
— Куди ж ми поїдемо? — розгублено пробурмотіла вона. — Ми ж збиралися залишитися до кінця літа. Ти знаєш, у мене тиск.
— Ці домовленості більше не діють. О пів на третю я замкну будинок і ввімкну сигналізацію. До станції ви дійдете не поспішаючи, а електричка вирушає о п’ятнадцятій десять.
Наталя аж задихнулася від обурення. На її шиї проступили нерівні багряні плями.
— Ти зовсім глузд утратила? Виганяєш нас у спеку, та ще й із дитиною! Мамі не можна нести сумки, вона гіпертонік. Ти не маєш права розпоряджатися тут одноосібно. Будинок належить і Андрієві, а ми його рідня.
— Цей будинок я придбала за п’ять років до весілля, — сухо нагадала Оксана. — За документами він повністю мій. Тому розпоряджатися тут я якраз маю право.
Наталя тицьнула в її бік пальцем із довгим червоним манікюром.
— Андрій тобі такого не пробачить! Мати для нього завжди була найближчою людиною. Ти виганяєш літню жінку та його рідну сестру лише тому, що твоєму хлопцеві не дістався пиріг. Чоловік із тобою розлучиться, і залишишся сама…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
