Коли Оксана запитала, чи можна привезти хлопчика хоча б на місяць, Віра Миколаївна заговорила так голосно й радісно, що телефон довелося трохи відсунути від вуха.
— Оксаночко, хіба про таке треба питати? Звісно, привозь! Можеш хоч до кінця літа залишити. Завтра лазню натопимо, а дід уже нову вудку купив. Усе чекає Данила на риболовлю, котрий день снасті перебирає.
Віра Миколаївна одразу заходилася розповідати, чим можна потішити онука: на грядках достигла солодка полуниця, вранці можна взяти свіжого молока, у дворі вдосталь місця для ігор. Нехай хлопчик бігає на свіжому повітрі, відпочиває й набирається сил. У її голосі не було й натяку на послугу чи прихований розрахунок — лише щира радість.
Оксана слухала й міцніше стискала телефон. Після всього, що сталося, прості слова турботи несподівано зворушили її сильніше за довгі розради. В очах защипало, до горла підступив клубок. Вона кілька разів моргнула, глибоко вдихнула й лише тоді змогла відповісти, що вони виїдуть увечері.
Тепер, ведучи машину нічною дорогою, Оксана згадувала цю розмову. У словах Віри Миколаївни не було ні докорів, ні вимог вдячності, ні розмов про тягар. На іншому кінці лінії люди щиро чекали на дитину й заздалегідь раділи з того, що вона буде поруч…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
