До селища вони дісталися пізно, коли небо вже зовсім потемніло. На ґанку просторого будинку горіла лампа — господарі не лягали й чекали на них. Щойно Оксана зупинилася біля воріт, Петро Михайлович вийшов назустріч. Кремезний сивий чоловік у картатій сорочці відчинив задні дверцята й обережно взяв сонного онука на руки.
— Оце богатир, зовсім важкий став! — добродушно прогув він. Данило розплющив очі й сонно обійняв діда за шию. — Ходімо, напарнику. Я тобі покажу, яких черв’яків ми для завтрашньої риболовлі приготували. У банці сидять, лише на тебе й чекають.
Петро Михайлович поніс хлопчика до будинку, наче його пізній приїзд був найприроднішою подією у світі. Слідом на ґанок вийшла Віра Миколаївна, витираючи долоні об фартух. Вона міцно обійняла Оксану. Від неї пахло свіжою випічкою, сушеними травами й тим особливим домашнім теплом, якого Оксані так бракувало весь день.
— Ти зовсім змучилася, дівчинко, — тихо сказала Віра Миколаївна, уважно вдивляючись у її обличчя. — Проходь на веранду. Я заварила чай із м’ятою та чебрецем. Сідай і розповідай. Ще телефоном зрозуміла, що ви зірвалися сюди серед ночі не просто так…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
