Вони влаштувалися на літній веранді під теплим світлом лампи. Оксана обхопила чашку обома долонями й почала говорити. Без сліз, істерики та спроб виправдатися вона послідовно переказала події: несподіваний вихідний, важкі пакети біля входу, холодну картоплину на пластиковій тарілці, суперечку в кухні, висунутий родичкам ультиматум та їхній відхід.
Віра Миколаївна не перебивала. Лише іноді хитала головою й доливала в чашку гарячу воду. Коли розповідь закінчилася, вона деякий час мовчки дивилася в темне вікно, наче намагалася осмислити почуте.
— Правильно ти їх виставила, — нарешті твердо сказала вона. — Дитину не можна давати скривдити нікому, ким би ця людина не доводилася. У такому віці Данило сам себе не захистить. У нього одна мати, і він має знати, що вона завжди стане поруч.
Віра Миколаївна присунула до Оксани тарілку з випічкою й продовжила вже м’якше:
— А про Андрія судитимеш за його вчинками. Якщо він розумна людина, то збагне: ти не сварку затіяла, а сина захистила. Якщо ж почне виправдовувати матір, прикриватися її словами й робити винною тебе, отже, триматися за такий шлюб не варто.
У її міркуваннях не було ні зловтіхи, ні бажання посварити Оксану з чоловіком. Вона говорила спокійно, наче про щось цілком очевидне.
— А Данила залишай без жодних тривог, — додала вона. — Хоч на місяць, хоч на все літо, хоч довше, якщо знадобиться. Нам із дідом він не заважає. Навпаки, для нас радість, коли в будинку чути його кроки та сміх…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
