Оксана поїхала вже глибокої ночі. Залишитися до ранку вона не могла: попереду був робочий день, а до міської квартири чекала довга дорога. Андрій надіслав коротке повідомлення, що чекає вдома й хоче поговорити.
Припаркувавши машину біля свого будинку, Оксана заглушила двигун, але вийшла не відразу. Кілька хвилин вона сиділа в темному салоні й дослухалася до власних відчуттів. Страху перед зустріччю з чоловіком не було. Не лякала навіть думка про те, що їхній шлюб може не витримати того, що сталося. За цей день у ній з’явилося чітке, холодне розуміння межі, яку вона більше нікому не дозволить переступити.
Діставшись свого поверху, вона відімкнула квартиру. У передпокої горіло світло. Почувши, як повернувся ключ, Андрій вийшов із кухні. Він мав стомлений вигляд: краватки не було, верхні ґудзики сорочки залишалися розстебнутими.
— Данила відвезла? — запитав він, зупинившись за кілька кроків.
— Так. Він у Віри Миколаївни й Петра Михайловича. Там його справді люблять, йому буде спокійно.
Андрій мовчки кивнув, пройшов до вітальні й опустився на диван. Кілька секунд він тер долонями обличчя, наче збирався із силами.
— Мама телефонувала кілька годин тому. Плакала так, що майже нічого не можна було розібрати. Наталя кричала поруч, що ти принизила їх, вигнала з дитиною на спеку, наче безхатьків. Запевняла, що дорогою до зупинки в матері мало не стався серцевий напад.
Оксана навіть не стала роздягатися. Вона залишилася у дверях вітальні, схрестивши руки на грудях.
— А ти сам що про це думаєш?
Їй не були потрібні обережні формулювання чи заклики усім помиритися. Після того, що сталося, вона хотіла почути лише пряму відповідь.
Андрій підвів очі. У них читалася втома, але не роздратування.
— Думаю, моя мати вчинила підло. І Наталя теж. Я не знав, що без мене вони так ставляться до Данила. При мені мама завжди була з ним лагідною, приносила солодощі, гладила по голові. Я щиро вважав, що вони порозумілися.
— При тобі вони вдавали ту родину, яку ти хотів бачити, — відповіла Оксана.
Андрій опустив погляд і кивнув, визнаючи слушність її слів.
— Я вже сказав матері, що вона винна. І погоджуюся: до заміського будинку їй більше їхати не можна, якщо вона не здатна по-людськи поводитися з дитиною. Принаймні нічого не зміниться, доки вона не усвідомить, що зробила, і не попросить вибачення в тебе й Данила…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
