Саме тоді рішення стало остаточним. Не сміливим, не відчайдушним, не красивим — єдино можливим. Чекати ранку означало добровільно лягти в яму, тільки довшу й боліснішу. Документ опиниться в руках аналітиків противника, його самого перевірятимуть доти, доки не доберуться до справжнього прізвища. Померти під час спроби було краще, ніж повільно йти до того самого фіналу під конвоєм.
Генерал підвівся, акуратно склав карту, прибрав її до шкіряної теки й поклав на край столу біля телефону. Перекладач засунув блокнот у кишеню піджака й попрямував до дверей. Охоронці залишалися в коридорі; їхні голоси було чути крізь тонку перегородку. Вони говорили тихо й розслаблено, не чекаючи нічого від полоненого, який сидів біля стіни, зігнувшись, ніби сили вийшли з нього разом з останніми відповідями.
У цю мить кімната стала особливо виразною. Тьмяне коло світла на столі. Тінь від лампи на рукаві генерала. Перекладач, який уже подумки вийшов із допиту й думав, мабуть, лише про те, як би швидше опинитися подалі. Дверна ручка, потерта долонями. Голоси охорони за дошками. Павло відчував навіть власний пульс у побитій спині, і цей пульс ніби відраховував останні секунди, коли ще можна було обирати.
Павло не ворушився. Але всередині він уже рахував. До генерала — три кроки. До перекладача — менше. Тека — на столі праворуч. Пістолет у генерала в кобурі. Охоронці за дверима, двоє, автомати на ременях. За ними коридор, далі, якщо пам’ять не зраджує, чорний вихід. Тіло ослабло, але рефлекси, доведені роками тренувань, ще жили глибше за втому.
Він повільно напружив м’язи ніг. Не можна було кидатися з місця, поки генерал дивиться просто. Не можна було чекати, поки відчиняться двері й з’являться охоронці. Потрібна була частка секунди між завершеним допитом і відходом, коли увагу вже відпущено, а порядок ще не відновлено. Така щілина в чужій обережності буває короткою. Її не беруть силою, її ловлять.
Генерал сказав перекладачеві ще кілька слів, мабуть, розпоряджаючись, де тримати полоненого до ранку. Той кивав, перепитував, плутався в паперах. Павло підвівся зі стільця повільно, ніби ноги не тримають. Зробив один незграбний крок, похитнувся. Перекладач обернувся першим. Генерал повернув голову з легким роздратуванням, бажаючи, ймовірно, наказати полоненому сісти. У цю секунду Павло перестав бути зламаним оточенцем…
