Він рвонув уперед. Відстань зникла одним рухом. Ребро долоні вдарило генерала в шию коротко, точно, без широкого замаху. Сивий офіцер навіть не встиг підняти руку. Його очі розширилися, рот прочинився, але звуку не було. Тіло миттєво обм’якло й упало на дошки з важким глухим стуком.
Павло не вкладав в удар злості. Злість робить рух широким і шумним. Він бив так, як учили: близько, сухо, без продовження, одразу готуючи наступний крок. У ті частки секунди він не бачив перед собою ні чинів, ні орденів, ні сивини. Лише ціль, кут, відстань, результат. Людина впала — отже, завдання першого руху виконано. Жалість і жах, якщо їм судилося прийти, могли прийти потім.
Перекладач завмер на мить, потім спробував вдихнути для крику й метнувся до дверей. Павло розвернувся, ступив навперейми й ударив його в сонячне сплетіння. Чоловік зігнувся навпіл, втратив повітря, осів на підлогу поруч із генералом. Усе зайняло кілька секунд. Найгучнішим виявився стукіт упалого тіла, але в коридорі його сприйняли, вочевидь, за рух начальства або переставлений стілець.
Павло схопив теку зі столу й засунув під гімнастерку. Нахилився до генерала, висмикнув із кобури трофейний пістолет, перевіряти було ніколи. Двері він відчинив різко. Двоє солдатів у коридорі стояли біля стіни, повернувшись один до одного. Один тримав сигарету, другий ліниво поправляв ремінь. Вони очікували побачити генерала або перекладача, але на порозі з’явився полонений зі зброєю в руці.
Перший устиг лише розкрити рота. Павло вистрілив майже впритул. Другий смикнувся до автомата, і Павло вистрілив знову. Коридор миттєво наповнився гуркотом, криками, тупотом чобіт. Із дальніх кімнат посипалися різкі команди. Десь упав стілець, грюкнули двері. Більше не можна було ховатися — тепер залишалося тільки бігти.
Гуркіт пострілів у закритому коридорі вдарив по вухах, оглушив, на мить перетворив усе навколо на білий спалах і дзвін. Павло не став перевіряти, хто впав і як. Перевірка була розкішшю, а розкіш убиває. Він переступив через кинутий автомат, навіть не потягнувшись до нього: зайва вага, незнайомий ремінь, секунда затримки. У нього була тека, пістолет і вузький шлях до дверей. Цього мало вистачити.
Він кинувся до чорного виходу, який запам’ятав ще під час входу до штабу. Вузький коридор плив перед очима, лампи тремтіли жовтими плямами. Біль у спині спалахнув із новою силою, але зупинятися було не можна. Двері на заднє подвір’я піддалися не відразу. Павло вдарив плечем, зірвав клямку, вивалився назовні в нічне повітря.
Вартовий біля виходу обернувся, впускаючи недокурену сигарету. Його гвинтівка стояла поруч, притулена до стіни, і рука вже потяглася до неї. Павло вистрілив на бігу, не затримуючись, і солдат відсахнувся з криком. Цей крик прорізав село, як ніж. Одразу завили свистки, з усіх боків пролунали команди, двері загрюкали, по двору загриміли чоботи.
Павло пірнув між сараями, потім через городи, до темної стіни лісу. До неї було не так уже й далеко, але кожен крок здавався окремою битвою. Легені палали, бік рвало болем, ноги після голоду підкошувалися. За спиною вдарили перші постріли — спочатку безладні, потім дедалі зліші й частіші. Кулі свистіли поруч, били по дошках парканів, розривали землю між грядками. Одна пройшла крізь рукав, залишивши рвану дірку в тканині, але шкіри не зачепила.
Він не думав про те, чи влучив у вартового, чи живий генерал, чи піднялася тривога в усьому гарнізоні. Відповіді на ці запитання нічого не змінювали. Попереду був ліс, позаду — світло, крики й зброя. Павло тримав напрямок не очима, а пам’яттю: він ще до входу в село відзначав, де темніша лінія дерев, де паркан нижчий, де між сараями є прохід. Тепер ці позначки спливали самі, перетворюючись на шлях крізь хаос.
Він біг зигзагами, перестрибував низькі тини, падав на коліно, знову підводився. Капустяні грядки, картопляні кущі, мокра трава, темні кути сараїв — усе миготіло розірваними шматками. Вороги стріляли майже навмання: вночі вони бачили не людину, а тінь, яка то зникала, то з’являлася в слабкому світлі. Павло врізався в малинник, гілки подряпали обличчя, але він не збавив ходу. Попереду вже починалися перші дерева. Ще кілька кроків — і село залишиться позаду…
