Ранок у квартирі Ковальчуків почався не з весняного світла і не з пташиного щебету за вікном, а з голосу Мирона Петровича. Його баритон, щільний і поставлений, наповнював кімнати так упевнено, ніби квартира теж була сценою, а всі домашні звуки — шелест фіранки, тихий гул чайника, легке постукування гілок по шибці — мали підкорятися його інтонації.
За вікном уже повною мірою відчувалася весна. У дворі гойдалися тюльпани, бузок наливався густим ароматом, небо стояло рівне й чисте, ніби його спеціально вимили до свята. Але Миронові до цих щедрих ознак тепла не було жодного діла. Усі думки Мирона займав новий костюм, приготований до ювілейного капусника.
— Мабуть, віддам його до театру, — повідомив він дружині, розглядаючи темну тканину з майже урочистим виглядом. — Нехай костюмерки самі займуться. Річ дорога, крій складний. Не хотілося б, щоб удома з нею щось сталося.
Дарина, яка тримала в руках щітку для одягу, різко обернулася. У її погляді майнула така образа, ніби в неї не костюм збиралися забрати, а право бути корисною у власному домі.
— Це чому ж? — спитала вона стримано, намагаючись не підвищувати голосу. — Я стільки років прасую твої сорочки, чищу піджаки, добираю краватки. І раптом саме зараз не впораюся? На сцені, а потім на банкеті ти маєш виглядати бездоганно. І я прекрасно знаю, як цього досягти.
Мирон усміхнувся тією самою усмішкою, якою звик гасити будь-яке напруження — м’якою, красивою, трохи поблажливою. У залі така усмішка змушувала глядачів завмирати. Удома вона давно стала для Дарини знаком: суперечку можна закінчити, бо чоловік уже вирішив, як усе буде.
— Якщо тобі хочеться самій ним зайнятися, я не проти, — великодушно сказав він. — Мені навіть приємно. До речі, треба б кудись прилаштувати старий костюм. Може, твоєму батькові підійде? Він іще чудовий, просто я в ньому надто часто з’являвся. Людині мого становища не можна без кінця миготіти в одному й тому самому.
Дарина кивнула, хоча відповідь батька знала заздалегідь.
— Я спитаю. Але ти ж знаєш Остапа Федоровича. Він із самої впертості відмовиться. Тоді винесу до баків, на плічках. Такі речі в нас не залежуються. Хтось побачить, зрозуміє, що костюм дорогий, і забере.
Мирон вважав питання закритим і попрямував на кухню, де на нього вже чекав сніданок, приготований із майже аптечною точністю. Яйце з м’яким жовтком, вівсянка з малиновим джемом, йогурт без добавок, кава з молоком і ледь помітною дрібкою цукру. До сорока років він настільки звик до такого порядку, що сприймав його не як турботу, а як природний устрій світу.
Він любив казати, що це не примхи, а заслужений комфорт. За плечима були ролі, афіші, шанувальниці, інтерв’ю, упізнавання на вулиці, шанобливі кивки в театральних коридорах. Нехай його слава не виходила далеко за межі міста, зате в місцевому театральному житті Мирон Ковальчук почувався постаттю помітною й потрібною. Внутрішню корону він носив так давно, що вже перестав відчувати її вагу.
Ім’я йому колись обрала мати, Мирослава Павлівна. У юності вона була зачарована артистом із таким самим рідкісним, звучним ім’ям і вирішила, що в її домі воно має повторюватися щодня. Чоловікові вона розповідала про шляхетність, силу й красиву долю, але справжня причина була значно простішою: молода жінка хотіла зберегти поруч відгомін свого екранного кумира.
У дитинстві Миронові це ім’я принесло чимало насмішок. У садочку його називали то князем, то поважним паничем, то маленьким графом. У школі ім’я швидко скоротили до «Мирика», а повне вимовляли навмисне урочисто, з поклонами й глузуванням. Але Мирон рано зрозумів: рідкісність можна перетворити на перевагу. Для майбутньої сцени таке ім’я виявилося подарунком, якому не потрібен був жоден псевдонім.
Мирослава Павлівна ліпила із сина артиста впевнено й наполегливо. Музична школа, театральна студія, ранки, перші аматорські постановки з’явилися в його житті раніше, ніж він устиг вирішити, чи хоче сам усього цього. Світловолосий хлопчик із сірими очима, міцною статурою й майже ангельським обличчям швидко привернув увагу педагогів. До випускного класу вже ніхто не сумнівався: Мирон піде на сцену.
Він справді вмів перевтілюватися. Грав на гітарі, стерпно володів фортепіано, співав баритоном, від якого вразливі дівчата втрачали самовладання. Особливо легко йому давалися романтичні герої. Варто було Миронові вийти на сцену, трохи схилити голову й вимовити кілька фраз, як жіноча половина залу починала вірити в неможливе. Ще в шкільні роки навколо нього постійно кружляли дівчата, готові чекати після репетицій, носити зошити й писати за нього конспекти.
Однак звичного дамського догідника з нього не вийшло. Захоплення він приймав охоче, але витрачати сили на безкінечні перемоги йому було ліньки. До тридцяти років він одружився з Дариною — однією з шанувальниць, яка дивилася на нього з відданим захватом і не вимагала надто багато. Шлюб виявився зручним, рівним, зовні благополучним. Мирон жодного разу не пошкодував про вибір, а Дарина довго переконувала себе, що їй теж випала рідкісна удача.
Перші роки вона й справді жила ніби поруч зі святом. За лаштунками пахло пудрою, старим деревом, квітами після прем’єр. Люди сперечалися про ролі, нервово сміялися, говорили голосніше, ніж у звичайному житті. Дарина ловила на собі заздрісні погляди жінок, яким Мирон усміхався зі сцени, і думала, що виграла щось дуже важливе. Лише з часом блиск осипався. Залишилися розклад, звички чоловіка, його вимоги та її власна здатність втомлено усміхатися, коли хотілося мовчати.
Недоліки Мирона в домі воліли не називати вголос. Він любив себе ніжно, ретельно, майже трепетно. Подовгу розглядав обличчя в дзеркалі, стежив за волоссям, ходив до одного майстра, не забував про нігті, шкіру, масаж, вправи. У його уявленні артист не мав права виглядати випадково — ні на сцені, ні вдома, ні навіть зранку за чашкою кави.
Після театральної студії при провінційному театрі він потрапив до трупи й остаточно закохався в сценічні костюми. Фраки, смокінги, жилети, сюртуки, строгі трійки діяли на нього майже магічно. Надягаючи чергове вбрання, Мирон ніби отримував разом із тканиною чужу біографію, чужу поставу й право говорити інакше. Якби йому дозволили йти з театру просто в костюмах персонажів і гуляти так вулицями, він вважав би це справжнім щастям.
У звичайному одязі йому завжди чогось бракувало. Светр здавався надто простим, халат — надто домашнім, сорочка без відповідного піджака втрачала сенс. Костюм надавав йому форми, збирав спину, голос, жести й погляд. Дарина давно помітила: чим краще сиділа на Миронові річ, тим милостивішим він ставав до всіх навколо.
Після сніданку він повернувся до вітальні, де Дарина вже розправляла новий комплект. Мирон зупинився, ніби перед витвором мистецтва. Тонка вовна, строга чорна трійка без сірого відтінку, чітка лінія плечей, акуратні клапани кишень, бездоганна посадка штанів. На ювілеї він хотів з’явитися так, щоб зал устиг ахнути ще до першої репліки.
Особливо гріло самолюбство те, що таких комплектів було випущено зовсім небагато. Решта вже розійшлися по закритих гардеробах людей, які вміють цінувати крій. Мирон був упевнений: майстри старої школи все ще знають, як створити річ, заради якої чоловік мимоволі випрямляє спину. Він провів долонею над рукавом, не торкаючись тканини, ніби боявся порушити її досконалість.
До ювілейного капусника залишалося кілька днів. Мирон вирішив заїхати до театру, перевірити деталі майбутнього вечора. Для глядачів усе мало виглядати легкою імпровізацією, дружньою грою, майже випадковим святом. Але він знав: справжній ефект народжується лише після довгої підготовки. Випадковість на сцені могла вкрасти в нього найдорожче — відгук залу…
