Коли двері за чоловіком зачинилися, Дарина видихнула так, ніби всю ранкову розмову тримала в грудях одним важким клубком. Десять років вона грала роль ідеальної дружини при талановитому чоловікові: уважної, м’якої, вдячної, завжди готової захоплюватися. Власні бажання вона складала в дальню внутрішню шухляду, як речі не за сезоном. Мирон був щедрий: дарував сукні, сумки, відправляв її то до моря, то в санаторій серед гір, де обіцяли чисте повітря, процедури й відновлення сил. Дарина все це цінувала, але дедалі частіше ловила себе на тому, що найбільше любить не поїздки, а рідкісні години самотності в їхній дорогій, надто вивіреній квартирі.
Без Мирона дім ставав іншим. Не треба було вгадувати його настрій за кроками, поспішати з вечерею, поправляти подушки під звичним кутом, обирати чашку, гідну його ранкової кави. Можна було налити собі чаю в просту кружку, сісти біля вікна, не слухати вказівок і не чекати наступного прохання. Смішні дрібниці, але саме з них складалося відчуття, що її життя ще належить їй хоча б частково.
Іноді вона навіть не вмикала музику, хоча раніше тиша здавалася їй порожньою й незручною. Тепер ця тиша лікувала. У ній не треба було виправдовуватися за повільні рухи, за довгий погляд у вікно, за чашку, залишену не на тому блюдці. Дарина ніби заново вчилася чути власні думки — тихі, обережні, майже забуті.
Іноді Дарині здавалося, що вона у власній квартирі не господиня, а фрейліна при домашньому королі. Вона поважала Мирона, визнавала його талант, розуміла, скільки праці коштує сцена. Але всередині дедалі частіше підіймалася крамольна думка зі старої п’єси: служити можна з радістю, а прислуговувати — важко й гірко. Чоловік часто репетирував удома, і вона мимоволі вивчила стільки класичних цитат, що могла б підтримати суперечку з театрознавцем. Лише ця одна фраза прилипла до серця сильніше за інші.
З новим костюмом можна було не поспішати. Дарина дістала зі шафи старий комплект, який Мирон велів прилаштувати, і зателефонувала батькові. Остап Федорович відмовився майже одразу, як вона й очікувала. Колишній військовий, прямий і впертий, усі ці жилети, піджаки й тонкі тканини зневажливо називав театральними прикрасами. Після служби він остаточно обрав спортивні куртки й зручні штани, а перетворюватися на світського чепуруна не збирався.
Дарина чула в його бурчанні не лише неприязнь до чужого гардероба. Батько не міг пробачити зятеві головного: у сім’ї так і не з’явилися діти. Він рідко вимовляв це вголос, але поруч із Мироном його мовчання ставало щільним і важким. Дарина не розповідала батькові про ту розмову, після якої тема материнства в їхньому домі ніби опинилася замкненою на ключ.
Тоді Мирон сказав спокійно, майже лагідно, але так твердо, що сперечатися було марно:
— Дарина, давай не ходитимемо колами. Ти знала від самого початку: я не хочу дітей. Тебе це не зупинило, ми одружилися, живемо добре, я ні в чому тебе не обділяю. Але якщо ти знову заведеш цю розмову, я все одно відповім відмовою. Тільки тобі буде болючіше.
Вона тоді промовчала. Дарина не належала до тих жінок, які наважуються на таємну вагітність, а потім сподіваються, що чоловік розтане, побачивши немовля. Вона обрала вже сформоване життя і роками переконувала себе, що спокій і достаток теж можуть бути долею. Іноді біля дитячого майданчика її погляд затримувався на чужих малюках, але вона відразу відверталася, ніби її застали за забороненою мрією. До примх Мирона вона звикла. Тим паче він часто пропадав у театрі, їздив у справах, затримувався на репетиціях, і ці години без його голосу давали їй змогу перевести подих.
Старий костюм на плічках виглядав майже новим. Ні потертих ліктів, ні ослаблених ґудзиків, ні втомленої складки на тканині. Добротна річ могла б служити ще довго. Дарина провела пальцями по лацкану й зітхнула. Але Мирон рідко повертався до того, що вже оголосив непотрібним. Якщо річ йому набридла, значить, її життя в цій шафі закінчилося…
