Перш ніж винести костюм, Дарина вирішила перевірити кишені. Вона робила це без жодного лихого передчуття, просто за звичкою акуратної господині. У бокових кишенях було порожньо. У нагрудній — теж. А у внутрішній раптом тонко, сухо зашелестів папір.
Дарина навіть устигла всміхнутися. Добре, що перевірила. Мирон міг забути візитівку, театральну записку, квитанцію, будь-яку дрібницю, яка не мала піти разом із костюмом. Вона вийняла складений учетверо аркуш, підійшла до вікна й розгорнула його на світлі.
За кілька секунд кімната ніби втратила повітря.
У документі було сказано, що Мирон Петрович Ковальчук із імовірністю дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка є біологічним батьком Єви Кравчук. За датами виходило, що дівчинці три роки.
Дарина опустилася на диван, не відразу зрозумівши, що ноги відмовилися тримати її. Аркуш тремтів у руках. Вона перечитувала один і той самий рядок знову і знову, але літери не змінювалися. У її чоловіка була дитина. Не можлива, не теоретична, не та, про яку він колись відмовився навіть думати в їхній сім’ї, а жива дитина — з іменем, прізвищем, датою народження.
Вона спробувала згадати останні роки по місяцях, по його пізніх поверненнях, по раптових репетиціях, по чужих ароматах, які колись здавалися їй випадковістю. Нічого не складалося в ясну картину, і від цього ставало ще страшніше. Папір лежав на колінах, такий тонкий, майже невагомий, а тиснув сильніше за камінь.
Думки металися, стикалися, плуталися. Подзвонити Миронові просто зараз? Дочекатися його повернення й покласти аркуш перед ним? Удати, що нічого не сталося, хоча б до ювілею? Дізнатися спершу, хто така Єва Кравчук і хто її мати? У цю хвилину Дарина з болісною ясністю зрозуміла, наскільки вузьким став її світ. Подруги зникли поступово, бо дратували Мирона. Однокурсники здавалися йому порожніми людьми, шкільні знайомі — зайвим шумом, розмови з сусідами — провінційною нудьгою. Він нічого не забороняв прямо. Він просто рік за роком робив так, що зв’язки обривалися самі.
Тепер їй не було до кого піти з цим папером і спитати, як чинять дружини, які виявили таку правду. Кричать? Мовчать? Збирають речі? Прощають? Перевіряють кожну цифру? Дарина дивилася на документ і відчувала не стільки образу, скільки дивне відчуття викреслення. Ніби її власне життя хтось переписав без дозволу, залишивши їй лише вузькі поля для приміток.
Про батька вона подумала з острахом. Остап Федорович, який мріяв про онуків, не став би розбиратися обережно й довго. Якби він дізнався, що в зятя є дитина на стороні, а його донька всі ці роки жила в добровільній бездітності, могло статися непоправне. Мати Дарини померла давно, не впоравшись із тяжкою хворобою, і донька стала для батька головним сенсом життя. Ні, йому таку правду зараз казати не можна. Вона могла перетворити дім на згарище.
Дарина склала аркуш уже не так рівно, як він був складений раніше, і сховала в шафу з білизною. Мирон туди не зазирав. Потім заварила м’ятний чай, але смаку не відчула: гіркота стояла десь під серцем. Щоб позбутися хоча б видимого сліду, вона винесла старий костюм до сміттєвих баків. Коли за годину вийшла по свіжий багет до сусідньої пекарні, костюма вже не було. Він зник разом із плічками, ніби забрав із собою останню наївність її колишнього життя…
