Додому Дарина повернулася вже іншою. Зовні — такою ж тихою, зібраною, звично м’якою. Усередині — настороженою до тремтіння. Вона вирішила не влаштовувати сцену, доки не дізнається більше. Мирон звик вважати її зручною й передбачуваною, і тепер ця звичка могла зіграти їй на руку. Вона буде дивитися, слухати, запам’ятовувати. За потреби поїде за ним сама. Кілька років тому Дарина отримала права й купила маленьку машину, яку чоловік називав жіночою іграшкою. Тепер ця іграшка могла виявитися кориснішою за будь-яких знайомих.
Ювілейні заходи почалися шумно, ошатно, з квітами, промовами й тією награною легкістю, за якою завжди стоїть копітка підготовка. На сцені Мирон сяяв. Він устигав бути то юним закоханим, то гордим принцом, то стражденним героєм, то людиною, яка красиво несе власну трагедію. Зал сміявся, аплодував, жінки в перших рядах переглядалися й шепотіли захоплені слова.
Дарина сиділа майже спокійно. Поки чоловік був на сцені, вона могла переконувати себе, що все, що відбувається, — лише театр. Але коли після вистави гості почали стікатися до банкетної зали, а Мирон приймав вітання, вона ніби перетворилася на живий прилад спостереження. Відзначала кожну жінку, яка підходила до нього надто близько. Дивилася на обличчя, голоси, руки, на затримані погляди, на легкі дотики до рукава.
Остап Федорович помітив її стан швидко. За роки служби він звик читати тривогу за дрібницями. Зазвичай поступлива донька цього вечора була натягнута, як струна. Вона усміхалася, відповідала, піднімала келих, але погляд у неї залишався не святковим, а настороженим. Ніби вона не вітання слухала, а сиділа в засідці.
Батько насупився. Мирон у новому костюмі здавався йому самовдоволеним павичем, і Остап Федорович давно підозрював, що за красивими жестами зятя ховається не лише талант, а й чимала частка холодного егоїзму. Якщо цей артист устиг образити його дівчинку, треба було з’ясувати як. І краще так, щоб сама Дарина завчасно нічого не запідозрила…
