Наступного дня за Мироном стежили вже двоє. Дарина — зі своєї маленької машини, невміло, надто близько, майже не ховаючись. І людина Остапа Федоровича — Богдан Литвин, колишній співслужбовець, приятель по риболовлі й людина, яка вміє триматися в тіні.
З Богданом Остап Федорович познайомився в госпіталі. Різниця у віці не завадила їм зійтися. Їх зблизило мовчазне розуміння людей, яким не треба довго пояснювати, що таке біль, обов’язок і зрада. Богданові було трохи за сорок, коли серйозне поранення перекреслило його колишню службу. Він втратив два пальці на лівій руці й отримав інвалідність. Дружина невдовзі пішла, сказавши, що не готова жити поруч із покаліченим чоловіком. Богдан довго звинувачував себе і своє каліцтво, доки не стало ясно: інший чоловік з’явився в неї значно раніше, а поранення чоловіка стало лише зручним приводом.
Остап Федорович зрозумів це майже відразу, але не став добивати нового знайомого зайвою правдою. Після виписки вони продовжили спілкуватися. Іноді їздили на риболовлю, іноді збиралися на дачі, іноді просто сиділи поруч і мовчали. Тепер Богдан погодився допомогти без зайвих запитань. Машина в нього була сіра, непомітна, а стежити на відстані він умів куди краще за Дарину.
Сам Мирон ні про що не здогадувався. Удома Дарина трималася рівно. Ювілей пройшов блискуче, театр дав йому нову головну роль, репетиції знову поглинули його цілком. Він був упевнений у дружині так само, як у ранковій каві й випрасуваних сорочках. Йому навіть на думку не спадало, що жінка, яку він звик вважати частиною свого зручного побуту, може спостерігати за ним.
Тиждень минув майже марно. Мирон їздив з дому до театру й назад. Іноді заїжджав до майстра, іноді зустрічався з режисером, іноді купував чергові засоби для догляду. Жодних дитячих магазинів, жодних таємних квартир, жодних жінок із візочками чи іграшками. Дарина вже встигла уявити другу сім’ю, де росте маленька Єва, де інша жінка чекає на її чоловіка з вечерею й дитячим сміхом. Але реальність уперто не підтверджувала жодної з цих картин.
Від цього очікування ставало ще боліснішим. Будь-яка зупинка Мирона здавалася їй початком розгадки, будь-який поворот — дорогою до чужих дверей, за якими могла жити дівчинка з документа. Але щоразу все оберталося дрібницею: короткою покупкою, розмовою на ґанку, звичною дорогою до театру. Надія щось зрозуміти спалахувала й гасла, залишаючи по собі лише втому.
Увечері Мирон повертався додому, ставив машину на підземному паркінгу й ішов вечеряти. Якщо вистава чи репетиція проходили вдало, він щедро хвалив приготовану їжу. Якщо день був поганий, примхливо кривив губи й їв мовчки, даючи зрозуміти, що вечеря не дотягнула до висоти його настрою. Дарина ловила кожну паузу й майже ненавиділа себе за те, що не може просто вимовити ім’я Єви. Але запитання застрягало в горлі. Скажи вона це вголос — і колишній дім завалився б остаточно. А поки що залишалася лише невідомість…
