Богдан теж доповідав Остапові Федоровичу одне й те саме:
— Підозрілого нічого. Дім, театр, дім. Іноді дрібні зупинки, але порожні. Дарина їде за ним надто відкрито. Якби ваш зять дивився на всі боки, давно б помітив. Але він увесь у собі й у своїй сцені, навколо ніби туман.
Мирон і справді був лінивий у всьому, що стосувалося складних інтриг. У нього траплялися короткі романи з шанувальницями, але він відносив їх радше до витрат професії. Такі зв’язки вимагали часу, зусиль, витрат, обіцянок — а все це швидко його втомлювало. Він любив захоплення, але не любив працю, яка неминуче йшла за чужим захватом.
Усе змінилося в п’ятницю, ближче до вихідних, коли в Мирона зазвичай намічалися вистави. До театру під’їхала жінка на дорогій спортивній машині. Її вік було важко визначити: доглянутість, пряма спина й зібрана постать працювали на неї, але все ж було ясно, що їй далеко за шістдесят. Вона увійшла через парадні двері й надовго зникла всередині. Потім вийшла разом із Мироном. Він сів до неї в машину без жодного спротиву, і вони швидко поїхали центральною вулицею.
Дарина розгубилася. У голові відразу виникла нова версія: може, це бабуся Єви, мати тієї жінки, з якою Мирон пов’язаний таємно? Богдан зреагував швидше й обережно рушив слідом. Дарина, отямившись, поїхала за ними.
Спортивна машина зупинилася біля охайного особняка за високим парканом. Над огорожею нависали гілки бузку, вулиця була просякнута його густим солодким запахом. Будинок не скидався на житловий. Радше на закриту приватну фірму, надто затишну для звичайного офісу й надто недоступну для випадкових відвідувачів. На вивісці, прикрашеній намальованими фокусниками й яскравими картинками, значилося: «Факір на годину». Нижче обіцяли виконати бажання — від простих до найскладніших.
Дарина сиділа в машині навпроти й не могла зрозуміти, що Мирон робить у такому місці. Він не був фокусником, не розважав дітей, не показував трюків із картами й хустками. Її тягнуло вийти, підійти до воріт, зазирнути всередину, але внутрішній холод утримав її на місці. Неподалік зупинилася сіра машина. Дарина придивилася й упізнала Богдана.
Спочатку їй стало страшно, потім прикро, потім майже смішно. Батько таки приставив до неї спостерігача. Вона дістала телефон і натиснула на контакт, який із дитинства називався «Любий тато». Це прізвисько залишилося з тих часів, коли Остап Федорович лоскотав маленьку Дарину вусами й грізно питав, який звір зараз упіймає Червону Шапочку. Дівчинка сміялася й відповідала, що це зовсім не звір, а її любий тато.
Батько відповів одразу.
— Дариночко? Де ти? Що сталося? Чому мовчиш?
Вона не стала відповідати прямо. Надто багато могло зірватися з язика.
— Краще ти поясни, навіщо відправив за мною свою людину. Думав, я не помічу? Що ти вже встиг надумати?
Остап Федорович тяжко зітхнув.
— Я нічого не надумував. Я бачив тебе на ювілеї. Ти була не там, доню. Дивилася на всіх так, ніби чекала удару. Я не став псувати свято запитаннями, попросив Богдана підстрахувати. І не переконуй мене, що все добре. Я тебе знаю.
Дарина заплющила очі. Сперечатися з батьком було марно. Розповідати про тест вона все ще не наважувалася, але допомога Богдана раптом перестала здаватися вторгненням. Уперше за ці дні вона відчула, що не сама. Мирон, Богдан — два імені, ніби з афіші дивної трагікомедії; бракувало лише третього, щоб остаточно перетворити її життя на виставу без репетиції.
Поки вона збирала думки, у вікно тихо постукали. Богдан стояв поруч із машиною. Дарина опустила скло й побачила спокійний, уважний погляд.
— Ваш батько, здається, вже пояснив, чому я тут, — сказав він неголосно. — Пересідайте до мене. Вашу машину чоловік може впізнати. Мою — навряд.
Вона підкорилася майже відразу. Ледве встигла влаштуватися на пасажирському сидінні, як ворота особняка розчинилися.
Із воріт вийшов Мирон. Дарина не відразу зрозуміла, що бачить саме чоловіка. Замість бездоганного артиста в дорогому костюмі перед нею стояла людина в шкірі, металі й заклепках — чи то рокер, чи то байкер із чужого фільму. На шиї темніло татуювання зі скелетом. Обличчя змінювали густі накладні борода й вуса. Дарина знала кожну родимку на тілі чоловіка й могла присягнутися: жодних татуювань у нього не було, а за годину таке перевтілення саме собою не трапляється.
Богдан підняв руку, застерігаючи її від вигуку.
— Тихіше. Він переодягнений і загримований. Причому явно з власної волі.
Слідом біля воріт з’явився блискучий мотоцикл, а поруч — молода дівчина в шоломі. З-під нього вибивалася туга коса. На рукаві шкіряної куртки майнуло маленьке татуювання з черепом, майже таке саме, як у Мирона на шиї, тільки менше. Картина була настільки неправдоподібною, що Дарина на мить ухопилася за рятівну думку: може, чоловік таємно знімається в якомусь проєкті й готує сюрприз? Але навколо не було ні камер, ні режисера, ні масовки. Лише тиха вулиця, запах бузку, закритий особняк і чужий Мирон…
