Ліс прийняв його темрявою й хаосом. Під ногами одразу пішли коріння, ями, сухі гілки. Павло біг, більше падаючи, ніж рухаючись, але продовжував заглиблюватися між стовбурами. Позаду ворожі солдати стріляли в дерева, не розрізняючи цілі. Черги зрізали гілки, кулі били в сосни, вибиваючи світлі тріски. Одна пройшла так близько біля скроні, що він почув не свист навіть, а злий короткий шепіт металу.
З кожним кроком світло села слабшало, але небезпека не зникала. Нічний ліс обманював відстані: звук то здавався поруч, то йшов далеко, промені ліхтарів дробилися між стовбурами, перетворюючись на білі плями на корі. Павло кілька разів падав на руки, підводився, знову чіплявся чоботом за корінь. Він уже не біг красиво й швидко. Він виривав у темряви кожен метр, поки тіло не почало ламатися від перевантаження.
За кілька сотень кроків сили скінчилися разом. Тіло ніби вимкнулося. Павло спіткнувся об корінь, пролетів уперед і впав за поваленою сосною, яка лежала впоперек старої стежки. Він притиснувся щокою до мокрого моху, задихаючись. Повітря не входило в легені, груди зводило, серце калатало так голосно, що йому здавалося: цей стукіт чують ті, хто шукає його біля узлісся.
Пістолет він усе ще тримав у руці, пальці вчепилися в руків’я мертвою хваткою. Треба було відпустити, але кисть не слухалася. Він лежав нерухомо, майже зливаючись із землею й темним стовбуром. Крізь ліс долинали крики. Промені ліхтарів металися між деревами біля самого узлісся, піднімалися й зникали. Переслідувачі не наважувалися йти глибше вночі: у чужій хащі легко загубити одне одного, наразитися на постріл із темряви, вскочити в болото або просто заблукати.
Павло не довіряв їхній обережності. Він лежав ще довго після того, як крики стали тихішими, а потім зовсім зникли. Минув, мабуть, час, перш ніж він дозволив собі поворухнутися. Підвівся на ліктях, прислухався, сів, притулившись спиною до поваленого дерева. Руки тремтіли. У роті стояв смак крові від прикушеної губи й солодкувата гіркота страху, який організм випустив лише тепер, коли небезпека відступила на кілька кроків.
Лише в нерухомості він зрозумів, наскільки близько був до межі. Поки він діяв, біль не мав права вимагати уваги. Тепер він повернувся одразу з усіх боків: спина, поперек, бік, горло, ноги, збиті долоні. Він сидів і слухав, як у грудях поступово стихає шалений стукіт. Навколо знову ставав звичайний ліс, але для Павла звичайність уже була розкішшю. Звичайний шерех листя означав, що поруч немає чобіт. Звичайна темрява означала, що його ще не знайшли.
Насамперед він перевірив теку. Вона була на місці, за пазухою, пом’ята, але ціла. Павло витяг її, обережно розгорнув схему в тьмяному світлі зірок, що пробивалося крізь крони. Лінії збереглися, позначки читалися, папір не порвався. Він склав карту назад так дбайливо, ніби тримав не папір, а чиєсь життя.
Павло перевірив пістолет: у магазині залишалося кілька набоїв. Два пішли в коридорі, ще один — біля чорного виходу. Цього могло вистачити, щоб відбитися від випадкового патруля, але не від облави. Треба було йти негайно, поки вороги не дочекалися світанку, собак і підкріплення.
Він підвів голову, відшукуючи в рідких просвітах між гіллям знайому зірку, за якою можна було повернути напрямок. Потім повільно підвівся. Ноги тремтіли, спина боліла так, ніби в неї вбили розпечену смугу заліза. Але він знову пішов на схід, бо зупинка, як і раніше, означала кінець…
