Решту ночі Павло рухався старим лісом. Високі сосни й ялини стояли щільно, стовбури блищали мохом, під ногами хрустіли гілки й пружинила хвоя. Він робив по сотні кроків, потім завмирав і слухав. Іноді десь спурхували нічні птахи, сердито ляскали крилами й зникали в темряві. Один раз попереду мигнув слабкий вогник багаття. Це могли бути свої, такі самі оточенці, а могли бути вороги на привалі. Павло обійшов вогонь широкою дугою, не дозволивши надії взяти гору над обережністю.
Після втечі в нього з’явилася нова небезпека: успіх. Людина, якій вдалося неможливе, легко починає вірити, що далі доля допомагатиме. Павло знав, що це обман. Війна не винагороджувала за сміливість безпечною дорогою. Вона могла вбити за десять хвилин після порятунку, на рівному місці, від випадкової кулі або дурного кроку. Тому він забороняв собі думати про штаб, про вдячність, про кінець шляху. Лише напрямок, тиша, тека за пазухою.
На світанку він вийшов до струмка. Вода текла між камінням, холодна, прозора, з металевим присмаком. Павло впав на коліна й пив долонями, довго, до болю в шлунку. Поруч росла чорниця. Він їв ягоди жменями, бруднячи пальці й губи темним соком. Це не було їжею в повному сенсі, але давало тілу обман, а іноді обман на війні теж ставав силою.
Біля струмка він уперше після втечі дозволив собі не озиратися щохвилини. Вода перекривала дрібні лісові звуки, і все ж у її дзюрчанні була не небезпека, а життя. Павло вмив обличчя, обережно провів мокрими пальцями по подряпинах, змив липкий бруд із долонь. Від холодної води голова прояснилася. Він знову став здатним думати не лише про найближчий крок, а й про наступний день.
Відпочивши біля струмка, він рушив далі. Два дні минули майже без сну. Він харчувався тим, що знаходив: ягодами, кислим щавлем, рідкісними дикими плодами. Пив із струмків і дощових ям, уже не думаючи про живіт. Кілька разів чув мотори й ховався в чагарнику, втискаючись обличчям у землю, поки машини чи мотоцикли не йшли лісовими дорогами. Один раз пройшов повз спалене село: від хат залишилися чорні пічні труби й попіл, який вітер тягнув вулицею тонкою сірою поземкою.
На третій день після втечі він почув далекий бій. Спочатку це був глухий перекат, схожий на грозу за обрієм. Потім стали розрізнятися розриви, кулеметні черги, рідкі поодинокі постріли. Лінія фронту була близько. Близькість своїх не тішила так, як могла б тішити людину в іншій обстановці. Між ним і своїми залишалася земля, де кожна сторона могла прийняти його за чужого.
Звук бою одночасно тягнув і відштовхував. Там були свої команди, своя мова, шанс закінчити цей шлях. Але там же були нерви вартових, наказ стріляти по підозрілих, недовіра до кожного, хто приходить із-за лінії. Павло вибрав повільне наближення, хоча тіло вимагало кинутися до окопів і впасти серед людей, які не носять чужу форму. Він уже надто довго виживав завдяки обережності, щоб відмовитися від неї в останню хвилину.
Що ближчими ставали звуки бою, то обережніше він рухався. Позаду були вороги, попереду могли виявитися свої кулемети, нерви яких натягнуті не слабше за його власні. Із лісу в такій формі міг вийти будь-хто: справжній оточенець, розвідник, провокатор, зневірений дезертир. Павло не ображався наперед на можливу недовіру. Він сам на місці вартових не повірив би першій брудній людині з текою під гімнастеркою.
Павло пішов на звук обережно, майже повзком. До полудня він дістався краю великої галявини. Попереду, за відкритим простором, виднілися окопи, бліндажі, бруствери з мішків і колод. Без бінокля неможливо було зрозуміти, чиї це позиції. Він пролежав у високій траві кілька годин, спостерігаючи. Чекав знака, форми, жесту, слова, будь-якого підтвердження, що там свої.
Нарешті з бліндажа вийшов солдат у знайомій формі й попрямував до лісу. За плечем у нього висіла гвинтівка. Павло дочекався, поки той відійде від окопів, і неголосно гукнув, заздалегідь піднявши руки. Солдат різко обернувся, скинув зброю, завмер. Павло підвівся з папороті повільно, показуючи порожні долоні, і коротко сказав, що він боєць з оточення, іде до своїх уже багато днів і потребує допомоги.
Недовіра на обличчі солдата була чесною й правильною. У ті дні через лінії намагалися пройти не лише оточенці. Ворожі розвідники теж переодягалися, вчили потрібні слова, зображали втому. Солдат не опустив гвинтівку. Запитав прізвище, частину, звідки йде. Павло повторив легенду про рядового Дорошенка. Потім, розуміючи, що самих слів замало, дістав з-за пазухи шкіряну теку й сказав, що несе важливий документ для командування.
Вимовити справжнє прізвище він усе ще не міг. Надто багато було невідомого: хто стоїть в окопах, хто чує розмову, чи немає поруч людини, яка потім переповість зайве не тим вухам. Павло вибрав ту саму лінію, що й на допиті у ворога, але тепер вона служила іншій меті. Там легенда приховувала його від смерті. Тут — давала час, поки документ не потрапить до тих, хто зможе перевірити більше, ніж обличчя і слова.
Солдат покликав ще двох. Ті підійшли зі зброєю напоготові, оточили Павла півколом. Один обережно взяв теку, розкрив, побачив схему й одразу змінився на обличчі. Гриф, лінії оборони, чисельність, позначки — все говорило, що перед ними не звичайна знахідка. Рішення ухвалили швидко: затриманого треба вести до ротного. Павло не сперечався. Він надто добре розумів, що обережність своїх може бути такою самою суворою, як ворожа підозріливість…
