Молодший офіцер заговорив різко, майже викрикнув запитання, дивлячись Павлові в обличчя. Той похитав головою, показуючи, що не розуміє. Запитання повторилося голосніше, з роздратуванням, але він лише знову мотнув головою. За інтонацією було ясно, про що питають: хто ти такий і чому носиш штабну таємницю біля серця? Павло не дав ні слова, ні погляду, за який можна було б зачепитися.
Солдати схопили його під руки й повели не до вантажівки з іншими полоненими, де під брезентом уже сиділи захоплені бійці, а в протилежний бік — до одноповерхової будівлі сільського клубу. До війни там влаштовували збори, показували кіно, проводили свята. Тепер у вікнах горіло мутне електричне світло, біля входу стояв вартовий, а на ґанку лежав бруд, занесений солдатськими чоботами. Клуб став тимчасовим штабом.
Усередині пахло тютюном, шкірою, потом і застояною капустяною кислинкою з підвалу. У коридорі двоє солдатів з автоматами обірвали розмову, коли побачили молодшого офіцера й полоненого. Павла вштовхнули в кімнату праворуч. Він зачепився рукою за косяк і не впав лише тому, що встиг перенести вагу на іншу ногу.
Кімната колись була кабінетом голови місцевого господарства. Тепер на великому столі лежали карти, блокноти, олівці, польовий телефон. На стіні висіла широка схема фронту з кольоровими прапорцями, що позначали рух частин. Вікно було закрите ставнями зсередини. Єдині двері залишалися під наглядом.
Старі сліди мирного життя ще не зникли до кінця. У кутку стояла шафа з криво зачиненими дверцятами, на стіні проступала світла пляма від знятого портрета, підвіконня було подряпане дитячими літерами або ножем нудьгуючого сторожа. Усе це тепер опинилося затуленим чужими картами й чоботами. Павло відзначив кожну деталь не з цікавості, а за звичкою: предмети іноді стають укриттям, перешкодою, зброєю або причиною шуму. У кімнаті не було нічого зайвого, але навіть зайве могло б стати в пригоді.
Молодший офіцер розклав знайдену схему на столі, розгладив краї долонями й покликав одного із солдатів. Той кивнув і вийшов швидким кроком. Павла посадили на грубо збитий стілець біля дальньої стіни. Двоє охоронців стали по боках від дверей. Вони тримали автомати вільно, не спрямовуючи стволи просто на полоненого: перед ними була виснажена людина, яка ледве трималася вертикально.
Молодший офіцер ще хвилину вивчав документ, водячи пальцем по лініях, потім вийшов. Двері зачинилися з тихим скрипом. Павло залишився сидіти, опустивши голову. Руки лежали на колінах безвольно, плечі були опущені. Зовні він був тим, кого хотіли бачити вороги: розбитим, голодним, нездатним навіть підняти очі.
Усередині ж усе працювало швидко й холодно. Він розумів, що карта надто важлива для рядового докладу. Зараз про неї повідомлять старшому начальству, і сюди прийде офіцер, який вирішить подальшу долю документа й полоненого. Допит неминучий. Павло повторював у думці легенду, шліфуючи її до простоти: рядовий Степан Дорошенко, стрілецький полк, оточення, ліс, знайдена у загиблого офіцера карта. Жодних зайвих деталей. Зайве легше перевірити.
Легенда мала бути не розумною, а бідною. Розумна історія викликає повагу й підозру; бідна схожа на правду втомленої людини. Він заздалегідь залишав у ній темні місця, бо простий солдат не зобов’язаний знати того, що знає штабний офіцер. Він дозволяв собі плутатися в номерах, забувати прізвища, говорити приблизно. Головне — не переборщити з безпорадністю. Надто дурний полонений так само небезпечний для себе, як надто обізнаний.
Минуло близько десяти хвилин. Із сусідніх кімнат долинали приглушені голоси, з вулиці — рівний гул генератора. Один із охоронців позіхнув, другий дістав сигарету й закурив просто в кімнаті. Дим потягнувся до стелі. Павло спостерігав боковим зором. Двері — за чотири кроки. За ними ще люди. Вікно зачинене. На столі — карта. На краю — телефон. Шлях назовні виглядав неможливим. Але неможливість часто складалася з деталей, а деталі іноді змінювалися…
Він не збирався кидатися зараз. Ранній ривок був би самогубством, і навіть вдалий удар по одному охоронцеві нічого не змінював би: коридор, вартові, двір, гарнізон, відкрита місцевість до лісу. Павло змушував себе чекати. Очікування вимагало більше сили, ніж рух. Треба було сидіти, дозволяти диму щипати очі, дозволяти болю розповзатися по спині й не показувати, що за опущеними повіками вже будується карта кімнати…
