Андрій не знайшов відповіді, яка заспокоїла б доньку. Той самий страх стримував і його, тому рішення вони ухвалили лише після кількох довгих розмов. Погодилися на випробувальний термін: тричі на тиждень Скай займався з Денисом, поки Софія була в школі, і повертався додому до закінчення уроків.
Вівчарка вчилася з вражаючою швидкістю. Те, що інші собаки відпрацьовували місяцями, вона опановувала за кілька тижнів. Однак найдужче кінологів вражало вміння Ская миттєво змінювати поведінку. На майданчику він був зібраним і точним службовим псом, а поруч із Софією ставав обережним, м’яким і терплячим. Денис казав, що тварина чудово розрізняє два свої обов’язки й жоден не вважає другорядним.
Поки Скай міцнів і здобував нові навички, хвороба Софії знову почала набирати силу. Спокійні проміжки скорочувалися. Напади поверталися дедалі частіше, тривали довше й гірше піддавалися звичним препаратам. Андрій знову проводив години в приймальному відділенні, тримаючи доньку за долоню, поки лікарі вводили ліки, здатні зупинити судоми.
Після чергового обстеження Лариса Ковальчук сказала, що попередню схему необхідно змінювати. Записи мозкової активності й нові знімки викликали тривогу. Вона хотіла направити Софію до Ольги Вербицької — фахівчині великого дитячого центру, яка працювала з найскладнішими формами епілепсії.
Центр був далеко, а страховий договір родини не покривав консультації. Один прийом коштував більше за місячний заробіток Андрія. Він запитав, чи не можна поки що продовжити звичайне спостереження. Лариса відповіла після паузи: стандартний варіант підійшов би за стабільного перебігу хвороби, але препарати вже переставали стримувати напади, і зволікати було небезпечно.
Тієї ночі Андрій сидів на кухні серед рахунків, виписок і листів із відмовами. Софія спала, Скай лежав біля її ліжка. Дім, який Андрій і Марина колись обирали для довгого сімейного життя, потребував ремонту, опалення працювало з перебоями, а кожна нова упаковка ліків забирала частину грошей, відкладених на найнеобхідніші витрати. На столі лежало направлення, здатне дати доньці шанс, і водночас доказ того, що цей шанс їм майже не по кишені.
Він кілька разів складав папери в стос і тут-таки знову розкладав, ніби інший порядок міг змінити підсумкову суму. За стіною почувся рух, потім усе стихло: Скай лише змінив місце біля ліжка. Андрій подумав про колишню клініку, про роки навчання й роботу, яка колись забезпечувала родину, а тепер здавалася частиною чужої біографії. Найбільше його принижувала не нестача грошей, а потреба вимірювати шанс доньки цифрами.
У розпачі він зателефонував Оксані й запитав, чи можна збільшити службове навантаження Ская заради додаткової виплати. Вислухавши його, жінка запропонувала інший вихід. За місяць мала відбутися випускна церемонія кінологічної програми. Туди збиралися журналісти, представники міських установ і підприємці. Історію врятованого цуценяти й хворої дівчинки вже знали багато хто, тому притулок міг організувати делікатний збір коштів на лікування.
Андрій опирався самій думці перетворити хворобу доньки на публічне видовище. Марина завжди оберігала приватність Софії, і він хотів робити так само. Але відмова від допомоги означала відмову від необхідної консультації. Після тяжкої безсонної ночі він погодився.
Наступні тижні минули в підготовці. Журналісти розповідали про цуценя, якого знайшли під деревом і навчили допомагати людям. Софія дала коротке інтерв’ю шкільній газеті й серйозно пояснила, що Скай помічає біду раніше за людські очі. Увечері вона репетирувала церемонію: вчилася рівно тримати жилет, усміхатися гостям і не плакати від хвилювання.
День випуску видався ясним. На навчальному полі біля будівлі поліції поставили стільці й стіл із фотографіями службових тварин. Софія прийшла в улюбленій синій сукні, оздобленій ромашками по подолу. Сусідка Галина заплела її волосся охайно й туго — у Андрія так ніколи не виходило. Ская вичесали до блиску. Поруч із Денисом він рухався спокійно й упевнено, ніби розумів, наскільки важливим для дівчинки має стати цей день…
