Шовк не піддавався ножицям, ніби навіть тепер намагався захистити господиню. Микола Гнатюк перехопив інструмент зручніше й одним упевненим рухом розсік темну сукню від подолу аж до коміра. Тканина розійшлася з різким сухим звуком. Під нею відкрилася зблідла, місцями синювата шкіра, а трохи лівіше ключиці виднівся тілесного кольору прямокутник пластиру.
— Тиск шістдесят на сорок і далі падає, — промовила Оксана Михайлівна, не відриваючись від монітора. — Сатурація — сімдесят вісім відсотків.
Микола обережно підчепив пінцетом край наліпки. Вона відділялася туго, лишаючи по собі запалену червону смугу. З внутрішнього боку зблиснув шар лікарського гелю, а в кутку проступили крихітні літери: назва речовини, дозування і номер партії. Прочитавши перше слово, хірург на мить перестав чути і тривожне пищання апаратури, і голоси співробітників.
На підкладці було надруковане одне слово — дексапролін…
Збентеження тривало не більш як дві секунди. Потім Микола вже вимагав адреналін, преднізолон і набір для інтубації. Його голос лишався спокійним, вивіреним десятиліттями чергувань, хоча всередині все стиснулося від страшного здогаду.
— Алергологічний анамнез невідомий, — почала медсестра.
— Мені відомий, — коротко відповів він.
Набрякла гортань майже не лишала просвіту. Встановити трубку вдалося лише з третього разу, але руки Миколи не здригнулися. Вони ніколи не тремтіли в операційній. Тремтіння ніби сховалося глибоко під ребрами, туди, куди неможливо дістатися ні скальпелем, ні затискачем.
На каталці лежала Наталія Дорошенко — дружина Павла, найближчого шкільного друга Миколи. Двадцять років тому половина таблетки з тією самою речовиною ледь не згубила її на спільному святі. Павло тоді їхав поруч із нею в машині швидкої допомоги, тримав її за руку і згодом місяцями повторював, що відтепер перевірятиме кожні ліки. Він був досвідченим провізором, володів кількома аптеками й краще за багатьох розумів небезпеку препарату.
Микола поклав знятий пластир в окремий стерильний лоток і сам накрив його кришкою.
— Оксано Михайлівно, це нікому не віддавати й не викидати, — розпорядився він.
Поки решта продовжувала боротися за життя пацієнтки, він дивився на закритий лоток і відчував, як у голові лишається тільки одне холодне запитання…
