— Маришо, ти все побачила зовсім не так, — голос Тараса зривався на незвично тонкі ноти. — Це співробітниця з нашого відділу. Ми засиділися з квартальними паперами, стало душно, тому одяг і опинився на стільці. Нічого між нами не було.
Марина навіть не глянула в його бік. Вона складала у величезну картату сумку футболки чоловіка — одну за одною, без поспіху й метушні. Написи на кшталт «Головний у домі» та «Пивозавр» раніше здавалися їй невинною дурницею, а тепер виглядали майже як знущання. На підлокітнику дивана сидів смугастий кіт Кекс і стежив за господарем із таким холодним осудом, ніби давно вже виніс йому вирок.
Зраду вона викрила напередодні найбанальнішим і найочевиднішим чином. У пекарні, де Марина працювала головною технологинею, несподівано вимкнули воду, і працівників відпустили раніше. Вона повернулася додому на три години до кінця зміни й застала чоловіка не за звітом. Перші хвилини після побаченого змішалися в пам’яті в один важкий шум: чужий одяг, квапливі рухи, перелякане обличчя Тараса. Відтоді він устиг вигадати з десяток виправдань, але кожне нове пояснення звучало безглуздіше за попереднє.
Його мати примчала рятувати шлюб, щойно дізналася про скандал. Галина Петрівна вже близько пів години ходила передпокоєм важкою ходою, голосно зітхала й переконувала невістку, що одна-єдина помилка не повинна руйнувати сім’ю. Нарешті вона з’явилася в кімнаті, поправила високу зачіску з фарбованого волосся й докірливо підтиснула губи.
— Ну оступився чоловік, з ким не буває? — промовила вона. — Чоловіки влаштовані інакше, у них така вдача. Невже через дрібницю ти перекреслиш усі ваші плани? Ви ж збиралися купувати квартиру. А гроші, що лишилися після продажу бабусиного житла? Там аж шість мільйонів…
