На четверту ранку тиск вдалося підняти до ста на шістдесят п’ять. Набряк потроху спадав, однак дихальну трубку вирішили поки не прибирати. Микола сидів біля каталки на жорсткому металевому табуреті й стежив, як апарат робить за Наталію чотирнадцять вдихів за хвилину. Через набряк її обличчя змінилося майже до невпізнання, але для нього воно все одно лишалося знайомим.
Він пам’ятав її сімнадцятирічною — тоді вона сиділа через ряд від нього. Пам’ятав двадцятичотирирічною, у світлій весільній сукні поруч із Павлом. Пізніше бачив на рідкісних спільних зустрічах, коли їм уже виповнилося сорок. Тепер їй було п’ятдесят чотири, і біла стрічка тримала на її обличчі трубку апарата.
Микола торкнувся зап’ястка, ніби хотів перевірити пульс і водночас упевнитися, що катетер стоїть правильно. Пальці затрималися на шкірі трохи довше, ніж було потрібно. Дев’яносто два удари. Серце билося, і поки цього було досить.
У двері обережно зазирнув санітар Тарас.
— Миколо Андрійовичу, приїхав чоловік. Вимагає, щоб його впустили.
Павло чекав у приймальному відділенні. Пальто було розхристане, волосся розтріпалося, а обличчя зображало тривогу майже бездоганно. Побачивши друга, він кинувся до нього з розкритими обіймами.
— Колю, добре, що ти чергуєш! Що з Наташею? Мені сказали, вона знепритомніла в театральному фоє.
— Тяжка анафілактична реакція. Зараз стан вдалося стабілізувати.
Павло повільно кліпнув.
— Але звідки? Вона з обіду нічого не їла, я точно знаю.
— Причину з’ясовуємо.
— Дозволь глянути на неї хоча б хвилину.
Микола пояснив, що вхід до реанімації закритий. Павло понизив голос і взяв його за лікоть доглянутими теплими пальцями.
— Ми з тобою майже сорок років знайомі. Я не сторонній.
На губах Павла лежала правильна скорботна складка, але погляд видавав інше. Він раз у раз ковзав повз лікаря до зачинених дверей, ніби шукав відповідь на невисловлене запитання.
— Вона приходила до тями? Щось устигла сказати? — нарешті запитав він.
Микола почув у цій репліці саме те, чого остерігався.
— Вона під заспокійливими препаратами. Їдь додому, відпочинь. Якщо щось зміниться, я подзвоню.
Біля виходу Павло обернувся й попросив обов’язково врятувати Наталію, бо Микола завжди вмів витягати людей. Коли двері за ним зачинилися, хірург ще довго розтискав стиснутий кулак, по черзі випрямляючи пальці. Потім повернувся до ординаторської й набрав завідувача.
— Богдане Романовичу, вибачте за ранній дзвінок. Пацієнтку треба перевести в окремий четвертий бокс з електронним замком. І дайте мені номер знайомого слідчого. Не вранці — просто зараз…
