Названі лікарем цифри нічого не означали для Андрія. Він бачив, як Наталія, збліднувши, ще раз перевірила зіниці й серцебиття, а потім ледь помітно підтвердила висновок. Скай, досі застиглий у напруженій нерухомості, протяжно заскімлив. Це був не його робочий сигнал і не попередження — у звуці чулося стільки туги, що одна з медсестер відвернулася.
Обладнання вимкнули, трубки прибрали, дівчинку накрили до грудей ковдрою. Медсестра запитала, чи хоче батько залишитися з нею наодинці. Андрій кивнув і взяв Софію за руку. Вона здавалася сплячою — ще теплою, знайомою до кожної риси й водночас недосяжною. Уперше він ясно подумав, що порушив обіцянку, дану Марині: не зумів захистити їхню дитину.
Він говорив із донькою пошепки, хоча не вірив, що вона може почути. Просив пробачення за кожну хвилину, коли втомлювався, сердився чи боявся сильніше, ніж дозволяв собі показати. Потім просто перелічував знайомі домашні речі: її малюнки на холодильнику, чашку з оббитою квіткою, камені на підвіконні. Слова утримували Софію поруч бодай у його свідомості, поки лікарняна тиша поступово ставала остаточною.
За три дні люди знову зібралися разом, тепер на пологому кладовищенському схилі. Старі дерева оточували могили й нерухомо тримали вологі гілки. Біля білої дитячої труни лежали польові квіти, привезені зі стежки, де Софія знайшла Ская.
Розпорядник заздалегідь заборонив присутність тварин. Він пояснив, що такими є правила церемонії, тому вівчарку залишили в кінологічному центрі з Денисом. Пізніше Денис зізнався, що після лікарні Скай майже не торкався їжі, ходив від дверей до вікна й ніби чекав, коли його відведуть до дівчинки.
Службу правив літній отець Петро, який колись хрестив Софію і раніше відспівував Марину. У руках у людей були м’які іграшки, листівки й складені з паперу фігурки — маленькі речі, які любила дівчинка. Тиха молитва рознеслася над схилом і розтанула у вітрі.
Андрій дивився на ці подарунки й ніяк не міг поєднати їх із закритою кришкою. Ще недавно Софія добирала іграшкам імена, поправляла їм одяг і сердито заперечувала, якщо хтось називав їх старими. Тепер дорослі тримали все це як докази короткого життя, що закінчилося надто рано. Від цієї думки повітря ставало густим, і кожен вдих давався насилу.
Андрієві запропонували сказати кілька слів. Він вийшов із підготовленим аркушем, подивився на рядки й зрозумів, що читати не зможе. Склавши папір, він розповів, як донька збирала найзвичайніші камені. Вони не були ні рідкісними, ні красивими, але Софія приносила їх із доріжок, зі шкільного подвір’я й від сусіднього магазину, бо в кожному знаходила щось особливе.
Після смерті матері дівчинка якось порівняла з такими каменями людей: добре є в кожному, просто іноді його доводиться роздивлятися довше. Софія побачила добро в покаліченому цуценяті, коли воно боялося дотиків. Помічала гідність у дітях, яких інші оминали стороною. І продовжувала вірити в батька навіть тоді, коли він сам вважав, що після загибелі Марини став гіршим, ніж мав би бути.
Голос Андрія зірвався. Він помовчав і додав, що хвороба займала більшу частину життя доньки, але ніколи не ставала всім її життям. Софія була сміливішою за багатьох дорослих. Якщо після неї й варто було чогось навчитися, то вмінню вдивлятися в тих, хто здається слабким, звичайним або зламаним. Найцінніше нерідко ховається саме там, де його ніхто не намагається шукати.
Повернувшись до труни, Андрій ледь утримався на ногах. Сусідка Галина тихо заспівала молитовну пісню. Один по одному люди підхопили знайому мелодію, і над кладовищем піднявся тремкий багатоголосий звук.
Біля дальнього дерева стояв Роман Савчук. За темними окулярами він ховав очі, шкіряна куртка була застебнута до горла. Майже ніхто з присутніх не знав, що цей чоловік — рідний брат Марини й дядько Софії, з якою йому так і не вдалося познайомитися. Він вважав, що втратив право підходити до родини, але змусити себе піти теж не міг.
Пісня стихла. Розпорядник попросив складати іграшки й листівки до кошика для Андрія. Люди тільки-но почали рухатися, коли біля воріт зчинилася метушня: доріжкою майже бігом спускався Денис. Порваний рукав бовтався біля ліктя, на передпліччі виднілася свіжа подряпина, а повідець у руці був натягнутий до межі. Попереду рвався Скай.
Кінолог, важко дихаючи, пояснив, що вівчарка вибила двоє дверей і не дала себе втримати. Раніше вона ніколи не виявляла такого відчаю. Денис вирішив, що собаці необхідно попрощатися. Спустошений Андрій дозволив підвести її до труни, сказавши, що захисник Софії має на це таке саме право, як і решта.
Щойно повідець послабили, Скай відразу знайшов поглядом білу труну. Він пройшов крізь натовп, що розступився, підвівся на задні лапи, вперся передніми в край, а потім одним рухом опинився нагорі. Замість того щоб обнюхувати кришку чи жалібно скиглити, пес ліг упоперек неї, ніби закривав вхід до місця, куди нікого не можна пускати.
Розпорядник назвав те, що відбувається, неприпустимим, але Андрій попросив не квапитися. Поведінка Ская лякала його своєю знайомістю. Вуха вівчарки були спрямовані вперед, погляд не блукав, усе тіло зберігало робочу напругу. Саме так пес виглядав за кілька митей до нападу Софії. Біля дальнього дерева Роман зняв окуляри й зрозумів те саме. Скай прийшов сюди не прощатися…
