— Привіт, — Таня спробувала посміхнутися. — Можна до тебе на пару днів?
— Звичайно, проходь.
Катя втягнула подругу в квартиру, зачинила двері. Обійняла:
— Що сталося?
— Пішла, — просто сказала Таня. — Більше не можу.
Катя кивнула, нічого не питаючи. Провела в кімнату, посадила на диван:
— Сиди, я чай зроблю. Зараз все розкажеш.
Вона пішла на кухню. Таня залишилася сидіти на дивані і дивитися в стіну. Руки тремтіли, адреналін ще не відпустив. Голова гуділа. Але всередині було спокійно. Вперше за два роки — спокійно.
Катя повернулася з двома чашками чаю, сіла поруч:
— Розповідай.
І Таня розповіла. Про ополоник. Про футбол, який чоловік зробив гучніше. Про те, як вона жбурнула каструлі на підлогу. Про валізу, про втечу. Катя слухала, кивала. Коли Таня закінчила, вона обійняла її:
— Ти молодець. Правда. Це був правильний крок.
— Не знаю, — тихо відповіла Таня. — Страшно.
— Це нормально. Але ти зробила головне. Вийшла. Тепер все налагодиться.
Таня кивнула, хоча всередині все ще була тривога. Що далі? Куди йти? Як жити?
Телефон знову завібрував. Таня дістала, подивилася. Десятки пропущених від Дмитра і свекрухи. Ще кілька повідомлень. Вона відкрила одне з них. Від чоловіка: «Таню, повернися. Ми поговоримо. Не роби дурниць».
Таня посміхнулася. «Дурниці». Значить, піти з дому, де тебе принижують, — це дурість? Вона заблокувала номери обох. І чоловіка, і свекрухи. Поклала телефон назад у сумку.
— Хочеш поїсти? — запитала Катя.
— Ні, дякую. Просто хочу поспати.
— Лягай ось тут, на дивані. Я ковдру принесу.
Катя пішла, повернулася з ковдрою і подушкою. Таня роззулася, лягла. Катя вкрила її:
— Спи. А завтра все обговоримо.
— Дякую, Катюш.
— Нема за що. Відпочивай.
Катя вимкнула світло, вийшла з кімнати. Таня лежала в темряві і відчувала, як напруга повільно відпускає. Повіки важчали. Вона заплющила очі і провалилася в сон — глибокий, без сновидінь, спокійний.
Вперше за довгий час Таня прокинулася від того, що в кімнату пробивалося яскраве сонячне світло. Розплющила очі, кілька секунд не могла зрозуміти, де знаходиться. Потім згадала. У Каті. Пішла. Вона справді пішла. Сіла на дивані, провела рукою по обличчю. Голова боліла, але не так сильно, як учора. Всередині було дивне відчуття. Одночасно страх і полегшення. Немов зняли важкий рюкзак, але тепер незрозуміло, куди йти далі.
З кухні донісся запах кави. Таня встала, накинула кофту і вийшла. Катя стояла біля плити, смажила яєчню.
— Доброго ранку! — посміхнулася вона. — Як спалося?
— Добре.
Таня сіла за стіл.
— Дякую, що прихистила.
— Та облиш. Залишайся, скільки потрібно. У мене тут місця достатньо.
Катя поставила перед Танею тарілку з яєчнею і чашку кави. Таня поїла мовчки, пила каву маленькими ковтками. Катя сіла навпроти:
— Телефон перевіряла?
— Ні.
— А треба б. Напевно, розривається від дзвінків.
Таня дістала телефон із сумки. Екран засвітився. Двадцять три пропущених. Купа повідомлень. Все від Дмитра, номер свекрухи вона заблокувала ще вчора. Вона відкрила листування, почала читати. Перші повідомлення були обурені: «Ти куди пішла?», «Негайно повернися!», «Що за дитячий садок?». Потім тон змінився на більш м’який: «Таню, давай поговоримо», «Не приймай поспішних рішень. Ми все вирішимо».
А останнє, відправлене годину тому, було майже жалібним: «Мама не може приготувати сніданок. Все пригоріло. Будь ласка, повернися».
Таня показала повідомлення Каті. Та пирснула:
— Серйозно? Мама не може приготувати? Ось це аргумент!
— Так… — Таня посміхнулася. — Мабуть, головна проблема в тому, що їсти нічого.
Вона поклала телефон на стіл і допила каву. Катя подивилася на неї серйозно:
— Танько, а що ти взагалі плануєш робити? Повертатися не збираєшся?
— Ні, — твердо відповіла Таня. — Тільки якщо він погодиться зняти окреме житло. А якщо не погодиться — тоді розлучення.
Катя кивнула:
