«Я викинув, тому що… ну, кур’єр запізнився, упаковка пом’ялася. Я, знаєте, перфекціоніст. Не терплю, коли щось виглядає неідеально». Златоренко дивився на нього довгим, пронизливим поглядом, і в очах старого читався сумнів.
Він явно відчував фальш, але інтерес до смаку рагу переважив підозри. «Добре», — сказав він нарешті, і це слово прозвучало як вирок. «Завтра опівдні у нас обід з інвесторами з Києва. Їм остогидла ресторанна їжа, скаржаться, що все на один смак».
«Хочу здивувати. Забезпеч, щоб кухар з цього твого кейтерингу приїхав сюди, в офіс. Приготував таку ж страву. Прямо тут, на кухні для керівництва, щоб подати гарячим». Анатолій зблід ще сильніше, і Єсенія побачила, як кров відхлинула від його обличчя.
«Кухар… сюди?» — перепитав він. «Це наказ. І врахуй: якщо смак буде хоч трохи інший, якщо хоч щось буде не так, розмова у нас з тобою буде коротка. Ти мене зрозумів?» Златоренко розвернувся і вийшов, забравши з собою недоїдений контейнер.
Її контейнер, її рагу, її любов, викинуту і підібрану чужими руками. Альбіна й Олексій перезирнулися (в їхніх поглядах читався подив, змішаний зі зловтіхою) і поспішили слідом, залишивши Анатолія одного посеред кухні. Він стояв нерухомо, дивлячись у порожнечу перед собою.
Єсенія бачила, як полегшення від того, що бос повірив, змінюється на його обличчі крижаним усвідомленням пастки. Кейтерингу «Бабусині рецепти» не існувало в природі. Професійного кухаря-фахівця не існувало. Тільки одна жінка на землі могла приготувати цю страву з цим смаком.
І вона зараз стояла за рогом коридору в дешевій сукні з ринку і туфлях з потертими носами. Жінка, яку він щойно назвав селючкою, чию працю обізвав смердючою бурдою, чию любов ледь не жбурнув у сміттєве відро на очах у хихикаючої Альбіни.
Єсенія простояла за тим рогом ще кілька хвилин, не в силах поворухнутися, слухаючи, як Анатолій метається по спорожнілій кухні. І тільки коли його кроки віддалилися в бік кабінету, вона нарешті відірвалася від стіни й на негнучких ногах дісталася до ліфта, так і не віддавши йому гаманець.
Додому вона повернулася раніше за чоловіка і весь день просиділа на кухні, дивлячись в одну точку, не вмикаючи світла. Просто сиділа і чекала, хоча сама не знала, чого саме чекає: грози, яка неминуче вибухне, чи дива, яке все виправить. Гроза прийшла пізно ввечері.
Анатолій увірвався в квартиру, грюкнувши дверима з такою силою, що з полиці в передпокої впала їхня весільна фотографія і скло тріснуло. «Це все через тебе!» — закричав він з порога, навіть не роззуваючись. Єсенія почула, як його дорогі черевики залишають брудні сліди на лінолеумі.
«Твоя сільська жрачка ледь всю кар’єру мені не занапастила!» Вона вийшла з кухні, машинально витираючи руки об фартух, хоча руки були сухими. «Толю, що трапилося?» Він жбурнув портфель на диван і почав метатися по кімнаті.
«Веніамін Семенович, власник усього холдингу…» — виплюнув Анатолій ім’я так, ніби воно було лайкою. «Побачив твоє рагу. Спробував. І, от невдача, йому сподобалося! Та не просто сподобалося — ледь не розплакався, старий хрич».
«Тепер вимагає, щоб кухар з кейтерингу приїхав завтра в офіс готувати для київських партнерів». Єсенія відчула, як щось ворухнулося в грудях — крихітний паросток надії. «Значить, сподобалося?» — перепитала вона тихо.
«Не радій завчасно!» — обірвав він грубо. «Я йому сказав, що це кейтеринг, професійний кухар. Не моя дружина, яка тільки середню школу закінчила і готувати нормально не вміє». Він пройшов у спальню, порився в ящику комода і повернувся з медичною маскою.
Він жбурнув їй маску й окуляри, в яких ходив минулого літа. «Завтра поїдеш зі мною в офіс. Будеш готувати. Але… — Він підняв палець. — Ніхто не повинен знати, що ти моя дружина. Одягнеш форму кухаря, маску цю, окуляри».
«Представишся Мариною. Марина з кейтерингу. Рот на замку». Єсенія дивилася на маску в своїх руках — білу, одноразову, що пахла аптекою. Вона відчувала, як усередині неї щось повільно вмирає. «А якщо хтось дізнається?» — голос прозвучав чужим.
«Якщо?! Ніхто не дізнається. Увійдемо через службовий вхід, охоронця я попереджу. Ти — ніхто, обслуга. Зрозуміла?» Він підійшов впритул, і вона відчула запах його одеколону, змішаний із запахом поту. Запах страху, який він так старанно приховував за агресією.
«При Веніаміні Семеновичу ніяких там «Толю», «Толенько», — процідив він їй в обличчя. — Я для тебе — пан Риченко. Або взагалі мовчи. Ти — прислуга, обслуговуючий персонал». Він нахилився до її вуха, і його дихання обпекло шкіру…
