Тим часом строк Богдана добігав кінця. Після дисциплінарного стягнення він знову працював, дотримувався розпорядку й ні про що не просив. За весь час ув’язнення молодий чоловік майже не розмовляв з іншими засудженими, а після розслідування не намагався передавати записки й не питав про дитину. Новина про народження Злати все ж дійшла до чоловічого сектора, і відтоді працівники дивилися на Богдана інакше — без цілковитого схвалення, але й без колишньої однозначності.
Коли тридцятимісячний строк добіг кінця, Богдан спокійно сприйняв звістку про звільнення. Він не влаштовував прощань, не збирав довкола себе людей і не просив зустрічі з Оксаною. Їхній зв’язок ніколи не був любовною історією, і обоє розуміли: дитина не повинна перетворюватися на підставу для стосунків, яких між ними не існувало.
У день виходу працівник повів Богдана адміністративним коридором, що проходив поруч зі знайомою технічною зоною. Вентиляційні решітки там уже замінили, канали перекрили захисними сітками, а доступ до складу тепер відзначався в кількох журналах. Молодий чоловік сповільнив крок біля стіни, звідки колись почув кашель. За бетоном було тихо, але пам’ять повернула шерех нитки й легкий стукіт маленького пакета об метал.
Далі була медична кімната. Її двері були зачинені: Оксану зі Златою привели на плановий огляд. Крізь скляну вставку Богдан побачив жінку, яка сиділа на краю ліжка, і сплячу дівчинку в неї на руках. Маленька долонька міцно обхоплювала палець матері.
Він не постукав і не спробував увійти. Кілька секунд просто стояв у коридорі, аж поки Оксана не підвела голову. Уперше вони виразно побачили одне одного не крізь тінь, ґрати чи уяву. На її обличчі не було ні усмішки, ні докору; вона лише ледь кивнула, визнаючи, що їхній неможливий шлях справді привів до цієї дитини.
Богдан відповів таким самим коротким кивком. Він не називав дівчинку своєю донькою, не вимагав подяки й не обіцяв повернутися. Оксана пригорнула Злату трохи міцніше, а молодий чоловік рушив далі до виходу. За кілька хвилин зовнішні двері відчинилися, сонячне світло вдарило йому в обличчя, і він покинув комплекс, залишивши за стінами частину свого життя, для якої не знаходилося слів…
