Злата росла в кімнаті при медичному блоці. Залізні двері нікуди не зникли, але біля ліжка з’явилися пелюшки, прості іграшки й малюнки, які приносили працівниці. Дитина навчилася впізнавати звук материнських кроків, тягнутися до світла з вікна й сміятися, коли Лариса ховала обличчя за долонями. Плач, що колись здавався в цих коридорах неможливим, став частиною щоденного розпорядку.
Оксана записувала кожну нову навичку доньки. У зошиті з’явилися рядки про перше вимовлене слово «мама», перший самостійний крок і перше падіння, після якого дівчинка здивовано подивилася на підлогу, але не заплакала. Жінка відзначала, яку кашу Злата любить, як засинає, притискаючи до щоки край ковдри, і чому особливо радіє зеленому кольору. Ці дрібниці ставали для Оксани доказом часу, прожитого не в чеканні кінця, а поруч із донькою.
Кожен день лишався суворо розписаним, але тепер розпорядок мав інший сенс. Оксана чекала не завершення обходу, а пробудження Злати; прогулянку сприймала як можливість показати доньці смужку неба; вечірнє світло використовувала для записів. Навіть стіни змінювалися у сприйнятті дитини: дівчинка торкалася бетону долонями, малювала на аркушах зелені кола й іще не знала, що за кожними дверима починається заборона.
Лариса й далі навідувала їх. Іноді вона приносила папір і кольорові олівці, іноді просто сідала неподалік, поки Злата гралася. Дівчинка не розуміла посад і називала її на ім’я, а сувора жінка, якої боявся весь персонал, дозволяла маленьким пальцям торкатися сріблястих пасом біля скроні. Між Оксаною й Ларисою майже не було відвертих розмов; усе важливе виявлялося в тому, як одна передавала дитину другій і як обидві прислухалися до її дихання.
Але наближався третій день народження. Дозвіл на спільне перебування діяв лише до цього віку, і Оксана знала про цю межу від самого початку. Подовжити цей строк правила не дозволяли, і вона розуміла: Злата не повинна вчитися жити серед замків, відраховувати кроки охорони й вважати краєвид крізь ґрати звичним. Любов, яка подарувала дівчинці життя, тепер вимагала відпустити її.
Оксана власноруч склала заяву про передачу доньки під опіку за межами комплексу. Вона кілька днів переписувала аркуш, намагаючись, щоб формулювання були точними й не створювали враження, ніби мати відмовляється від дитини. У заяві йшлося: Злата невинна й не може відбувати чужий вирок. Лариса прочитала документ, зняла окуляри й довго мовчала, перш ніж поставити службову позначку.
Коли юридичні питання, зокрема статус Богдана, були врегульовані, для дівчинки підібрали офіційну опікунку — літню Галину, яку всі називали тіткою Галиною. Вона жила в невеликому містечку й багато років приймала дітей, які лишилися без сімейної турботи. Біля будинку був сад, у дворі стояли гойдалки, поруч із мигдалевим деревом ріс базилік, а за невисокою огорожею ходили кури. Її дім не був притулком чи установою: на дверях не висіло вивіски, господиня не збирала пожертв і просто відчиняла його тим, кому більше нікуди було йти.
Коли всі папери підготували, Оксана склала в конверт єдину спільну фотографію і зошит на вісімдесят сторінок. На знімку вона тримала Злату біля вікна, а дівчинка мружилася від незвично яскравого світла. На першій сторінці мати написала звернення, яке багато разів починала заново: «Злата, ти найкраще, що мені вдалося зробити. Якщо одного дня прочитаєш ці рядки, знай: я жила заради тебе й хотіла залишити тобі хоча б краплю світла».
Напередодні розставання Оксана майже не спала. Вона ходила кімнатою зі сплячою донькою на руках, поправляла ковдру, гладила тонке волосся й намагалася запам’ятати те, що вже знала напам’ять. Уранці Злата прокинулася весела й не зрозуміла, чому мати так довго застібає їй куртку. За дверима чекали працівниця соціальної служби й машина, яка мала відвезти дівчинку до нового дому…
