На малюнку стояв будинок із червоним дахом. Поруч росло велике зелене дерево, а посеред саду була зображена жінка з довгими руками. В одній руці вона тримала аркуш, на якому нерівними літерами було написано: «Мама». Під малюнком тітка Галина додала лише дату, не пояснюючи дитині, куди вирушить ця картинка.
Зелений колір займав майже половину аркуша. Ним були зафарбовані крона, трава й сукня жінки, тож Оксана відразу згадала останні слова доньки біля воріт. У дитячій постаті не можна було впізнати конкретного обличчя, але мати не сумнівалася, кого Злата намагалася зобразити. Дівчинка зберегла її не як жінку за ґратами, а як частину дому й саду, яких вони ніколи не бачили разом.
Оксана довго не рухалася. Потім обережно розгладила згин, ніби торкалася не паперу, а щоки доньки. Вона роздивилася кожен колір, кожну лінію і маленьку пляму фарби біля краю. Лариса стояла біля дверей, не квапила її й не намагалася порушити мовчання словами.
Оксана поклала малюнок між сторінками зошита, поруч з останнім листом. Того вечора їй дозволили лишитися за столом увесь належний час. Але вона не написала жодного рядка. Жінка сперлася щокою на долоню й знову дивилася на дитяче слово, ніби вперше отримала пряму відповідь на всі листи, надіслані з камери.
Ніхто в коридорі не почув плачу. Лише Лариса, зазирнувши крізь оглядове віконце, побачила на обличчі Оксани тиху усмішку й блиск сліз. То була усмішка жінки, яка народила, дала доньці ім’я, прожила поруч із нею три роки й зуміла відпустити заради її свободи.
Лариса не ввійшла. Вона прикрила оглядове віконце й залишилася зовні, даючи Оксані рідкісне право побути самій не з відчаєм, а з радістю. У службовому журналі ця година нічим не відрізнялася від інших: камера зачинена, порушень немає, ув’язнена перебуває на місці. Але для двох жінок за сухим записом ховалося перше послання Злати, написане не літерами, а кольором.
За стінами камери й далі дзвеніли ключі, змінювалися чергування й гасли лампи. Вирок Оксани не зник, минуле не стало іншим, а відстань до Злати не скоротилася. Але тепер на столі лежали будинок із червоним дахом, зелене дерево й одне дитяче слово. Для матері, яка колись боялася зникнути безслідно, цього виявилося досить.
