Перед смертю вона покликала двадцятирічну онуку Марфи. Для дівчини Євдокія була лише моторошною старою, яку оминало все село. Колишня керівниця сказала, що в ті роки жінки робили все, що вміли, аби вижити, і попросила не судити їх надто суворо. Відповіді вона не дочекалася. Дівчина мовчки вийшла з хати.
Євдокію поховали як звичайну працівницю господарства. Не було промов, почесних вінків і великого зібрання. Попрощатися прийшли кілька літніх жінок, які пам’ятали першу ніч ради. Можливо, тільки вони розуміли, що разом із Євдокією відходить людина, яка водночас урятувала село від раннього зникнення й зробила його подальше життя нестерпним.
Після її смерті почалося справжнє вимирання. Молодь їхала вчитися й працювати до міст, намагаючись опинитися якнайдалі від родинної таємниці. На початок наступного десятиліття залишалося близько тридцяти мешканців, майже всі літні. Порожні хати заростали травою, дахи провалювалися, контору й школу закрили, а господарство приєднали до сусіднього.
Діти й онуки іноді приїздили привезти продукти, але не затримувалися. Місце викликало тугу й тривогу. Ліс підступав до городів, поля вкривалися чагарником, річка міліла. Село, заради якого стільки людей погодилися на неможливе, ставало примарою ще за життя останніх свідків.
За кілька років на картах воно й далі існувало лише формально. У восьми хатах, що лишилися, жили старі люди за сімдесят. Остання жінка з числа учасниць графіка померла у вісімдесят чотири роки й забрала з собою безпосередню пам’ять про перші роки. Її нащадки знали лише уривки розмов і помічали, як старі жінки замовкають за будь-якого запитання.
Свідки радили не ворушити минулого, але воно лишалося в долях шістдесяти трьох дітей, народжених за роки існування системи. Їхніми батьками були Іван Корнілов, Степан Воронов або Сергій Крилов. Одне покоління походило лише від трьох чоловіків, а потім роз’їхалося в різні боки, часто не знаючи про спорідненість одне з одним.
Усередині села родинні лінії хоча б пам’ятали матері, але після від’їзду ця пам’ять швидко рвалася. Офіційні записи називали загиблих чоловіків або вигаданих батьків, тому документи не дозволяли дітям знайти братів і сестер. Двоє людей могли оселитися в одному місті, працювати поруч або зустрітися багато років по тому, не підозрюючи, що мають спільного батька. З кожним новим поколінням відновити зв’язки ставало ще важче.
У часи, коли про старі таємниці почали говорити вільніше, до села приїхав молодий журналіст районної газети. Він чув невиразні розповіді про незвичайну повоєнну громаду й розраховував відновити події. Ті, хто лишився, відповідали, що нічого не пам’ятають. Для них це було найзвичайніше село, яких довкола безліч.
Журналіст оглянув покинуті хати й знайшов на старому цвинтарі безіменні хрести. Він зрозумів, що мовчання приховує важливу історію, але доказів не здобув. Написану замітку про вимираюче село редактор відхилив як нецікаву. Без імен, документів і зізнань текст нічим не відрізнявся від сотень розповідей про зникаючі поселення…
