Олена встала, подивилася на суддю й відповіла: «Каюся, що не вбила їх. Якби знала, що все так закінчиться, убила б усіх чотирьох, тоді хоч сиділа б за діло».
У залі ахнули. Адвокат схопився за голову. Прокурор вдоволено всміхнувся.
Суддя постукала молотком. Тиша в залі. Зараз вона оголосить вирок.
Я докурюю сигарету, кидаю недопалок, іду до зали, сідаю на задню лаву. Олена сидить у клітці для підсудних, худа, бліда, у тюремній робі. Волосся коротко обстрижене, дивиться просто перед собою.
Суддя встає, зал встає. Вона починає читати: довгий текст, юридичні формулювання. Я слухаю краєм вуха, чекаю головного.
«Визнати винною за статтею 111 Кримінального кодексу. Умисне заподіяння менш тяжких тілесних ушкоджень. Призначити покарання у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки».
«Запобіжний захід залишити без змін: тримання під вартою». Три роки. Могло бути гірше, значно гірше.
Адвокат усміхається. Прокурор хмуриться. Олена ніяк не реагує, просто киває.
Суддя додає: «При призначенні покарання суд урахував наявність пом’якшувальних обставин. А саме: протиправну поведінку потерпілих, систематичне фізичне й психологічне насильство щодо підсудної».
«Суд дійшов висновку, що підсудна діяла в стані афекту, спричиненого тривалою психотравмувальною ситуацією». Стукає молотком. «Справу закрито. Засідання закінчено».
Конвой відводить Олену. Вона обертається, дивиться на мене. В очах вдячність? Полегшення?
Я не розумію, киваю їй. Вона ледь усміхається, вперше за весь цей час усміхається. Потім повертається й іде.
Я виходжу з будівлі суду. Спека б’є в обличчя. Сонце сліпить очі.
Іду до машини, думаю про цю справу. Про Олену, про те, що таке справедливість насправді. Серьога, Колян і Вітя не зазнали жодного покарання.
Формально вони жертви. А те, що Олена була для них жертвою пів року, цього не довести. Її слово проти їхніх слів.
Синці загоїлися. Травми зарубцювалися. І хто повірить дівчині з дитбудинку проти трьох мужиків із пропискою й роботою?
Система зламана. Закони не захищають таких, як Олена. Вони захищають тих, у кого є зв’язки, гроші, вплив.
А дівчина з дитбудинку без рідні й підтримки — кому вона потрібна? Я сідаю в машину, заводжу двигун, їду містом. Повз заводи, панельні будинки, магазини, дитячі майданчики.
Звичайне місто. Тисячі людей живуть своїм життям, і кожен із них зберігає якісь свої таємниці, свій біль, свої страхи.
Через два роки я випадково дізнався, що Вітя загинув. П’яна бійка біля пивного кіоску, удар ножем у живіт, швидка не встигла. Серьога сів за крадіжку, півтора року отримав….
